Писар Східних Воріт Притулку
Шрифт:
Мов зачарований, вдивлявся Ізидор в обличчя Марфи, яке було і не було обличчям старої жінки. Певно, вона говорила, але він не чув її голосу - той голос звучав у його свідомості. Він бачив лице молодої жінки, потім дівчини, в очах якої світився тисячолітній досвід терпіння… Лише декого він упізнав серед цілої галереї образів, а серед них - дівчинку, що проминула разом з першим снігом, тиха і безборонна, як його Настуня - бідолашна слабка квіточка, якій не вистачало бодай трохи світла й тепла. Ті, кого він не впізнавав, забувалися швидко. Але образ дівчинки він упіймав, наче сонячного зайчика, і хотів затримати собі.
І тієї ночі бентежна душа Ізидора, яка слухалася лише власних почуттів,
…Джон Сміт підіймався мокрим слизьким схилом, хоч за такої холоднечі то було не найліпше місце побути на самоті. Хмари майже лежали на верхівках дерев, але то була ілюзія: хмар неможливо торкнутися рукою, бо вони зіткані з іншої матерії. Джон Сміт був чужим у тому світі й залишився таким отут. Жодна людина не могла наблизитися до нього. Мусив із цим жити. Слова Ізидора про бритву, нагострену ним, на якусь мить прорвали заслону недоторканості. Відколи він прийшов до Притулку, намагався дістатися до того, що було закладене у ньому від народження - справжнього призначення. Із цими думками він міг би жити й у тому цементному містечку, якби не великий чорний автомобіль, що кружляв довкола.
Лише сьогодні йому було подано знак, що без Притулку пошуки були б марними, і серце Джона Сміта замість болю наповнила радість. Оминаючи каміння, що лежало на схилі, він знав, що більше ніколи йому не доведеться зносити його на гору і що будівля не розпадеться. Він перестав бути Сізіфом, і врятували його кілька слів напівбожевільного хлопця.
Джон Сміт став на горі, зарошений по коліна, з лицем, вкритим краплями туману. Цвів глід. Дощ йому не зашкодив. Ніжна зелень на світлих пагонах бузини наповнювала повітря терпкістю. І поруч була єдина істота, з якою він міг поділитися радістю.
– Мамо, - сказав Джон Сміт, - я знаю, це зробила ти. Я - вільний. Я не приноситиму нікому нещастя. Я зрозумів, що у кожній людині є щось гідне співчуття. Мені мало твого прощення, а каятись я ніколи не вмів. Хай усе лишається так, як є. Важливо лише те, що відтепер жодна істота не загине від моїх рук. Я хотів руками вбивці збудувати дім. У тому світі будинки будують ще гірші за мене, але тут не можна так будувати. Єдиний дім, у якому ти могла б оселитися, це моє серце. Зараз я хлопчик, котрий мріє про майбутнє. Ти звільнила його у мені. Може, я навчуся сміятись і дивуватися повітряним зміям Лі, поки ростиму, а тоді піду подивитися світ…
Він вийняв з кишені на грудях образок, що геть вицвів від його поту.
– То не ти, я знаю, але мені так затишніше. Я теж на себе не схожий. І слова мої далекі від того, що я відчуваю. Попереду в нас вічність, щоб виправити це непорозуміння…
Джон Сміт стояв і йому здавалося, що кожен бачить, де він: угорі чи внизу, чи за стінами. Кожен міг відчути його присутність, усе ще несміливу ознаку існування. А пагорб, вершина - це місце, яке нагадує йому дитинство, коли він утікав у гори від п’яного батька, щоб помріяти про доросле життя, не знаючи, що воно стократ страшніше за безпомічність і невинність дитини.
– Немає любові, каже… - бурмотіла стара Марфа, залишившись сама. Розмова з Ізидором виснажила її, і вона ще більше скоцюрбилася, тулячись до грубки.
– Що ж, як не любов до життя, змусило нас оселитись у Притулку? І що ж, як не любов до смерті, поведе нас до Західних Воріт?..
…Озвалися пташки на знак того, що дощ скінчився. Старий підвівся і відчинив вікно.
– Навіщо ти це робиш? Холодно!
– зіщулився прибулець.
– Ці стіни вже чули нашу мову. Нехай же її послухають дерева і пташки.
– Коли ми підемо? Сьогодні?
– Скоро.
– Скоро - це завтра?
– Не зовсім. Відпочинь, тобі треба багато сили.
Прибулець поринув у дрімоту. Старі можуть дрімати і навсидячки, і навстоячки, та, коли вони лежать, сон може перемінитись у смерть, і їм уже не побачити світлого сонця. Вони лежатимуть із заплющеними очима, підібгавши коліна, поклавши долоню під щоку, як немовля у лоні матері, в очікуванні нового життя. Так думав Старий, якому випала інша доля: мусив побороти егоїзм старості і вести свого сліпого брата, щоб люди почули його голос. Він уже не пам’ятав, чим скривдив той світ, що відмовився колись від нього, лише почував жаль, що нічого від цього не змінилось, і радість, бо комусь вкаже шлях до Притулку, порятує бодай одне життя.
Мабуть, той світ став дуже малий, якщо людині нема в ньому місця, хоч діється це лише в її душі. Замість того, щоб піднятись угору й розширювати там обшири свідомості, вона повзає по землі. На мить Старого охопило презирство, але він обернувся і побачив свого брата, бідного, нужденного, сліпого, і зрозумів, що так, як любить його, має полюбити той світ. Бо це той світ прийшов до нього, передчасно постарівши від скорботи. І легка усмішка розквітла на сухих устах Старого.
…Антон приніс дощ до кімнатки коло Воріт, бо сам той туди не зміг би потрапити. Так подумав Лі, коли побачив, як Писар іде з повним відром. Можна не завважити, що хтось хоче помити підлогу, але для Лі кожна подія, кожен порух гілки, політ метелика були вартими подиву. Кожен рух потребує зусилля, а кожне зусилля - свідомості його. Хіба це не диво? Деколи і для Лі світ тьмянів, та з ким це не буває! Але весняний дощ змив пил з його очей І серця. Тепер він подумав: чи довго Антон пробуде ще біля Східних Воріт, чи усвідомить, що Притулок існуватиме без нього, чи зрозуміє Антон, що таке бути Притулком?.. Можна на мить зазирнути у чиюсь душу, не довше. Ця мить минула. Антон увійшов до свого святилища, зник з очей Лі. А той пішов подивитись, як там золоті рибки, чи вітер не кинув до ставочка сухої гілки. У дощ рибки спускалися на дно, ховаючись під камінці. Так робить кожна істота, коли небо стає небезпечним.
Відро з водою було для Антона лише приводом, хоч він міг би прийти сюди просто так. Але Антон інакше не вмів. Він не знав, що таке нічого не нести у руках, а просто йти, не думаючи, де тебе застане ніч. Тому витер стіл, лави, помив підлогу, від чого у кімнаті стало так само мокро, як надворі. А вже потім зняв з полиці Книгу, яка мала у собі ще багато чистих сторінок. Мабуть, треба дописати її до кінця, а це може трапитися швидко, а може розтягнутися на сто років. Він не впізнавав свого почерку, таке ним опанувало відчуження, наче прийшов сюди вперше І ніколи не бачив прибульців, котрі називали власні, вигадані і справжні імена, просто за звичкою, набутою у тому світі, і що ті імена нічого не означають, отже, і Книга. А той, хто до неї записував, робив це намарне.
Однак це було б надто прикро для Писаря Східних Воріт, тому він продовжував дивитися на заповнені сторінки. Антон запам’ятовував не імена, а людей: отой перший, найважчий для нього погляд, у якому зачаївся страх. Мусив би їх хтось попередити, що Писар Східних Воріт пускає всіх не лише до Притулку, а й до свого серця.
Чисті й списані сторінки означали ще й те, чи меншає, чи більшає прибульців, яким стає той світ. Прибульці - мертві для нього. Він виштовхує їх із себе, хоч вони могли б довести недаремність його існування, врятувати від загибелі. Що більше прибульців, то меншим стає той світ і зростає напруженість у ньому.