Побачити Алькор
Шрифт:
— Я повинна була його вбити?
— Я такого не казав.
«Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», — подумки визвірилась вона, а вголос перепитала:
— Все ніштяк?
— Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо.
— Нам маза потрібна.
— Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо.
— Все через пічку ломиться… — вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. — Проти нас страшні сили рогом стали.
Світло було несильним, але раптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав:
— Ми переможемо всі ті сили.
— Ті сили не по землі шлиндають.
— Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо?
— Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо.
— Сонячне дупло? Сама придумала?
— Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать [12] .
— Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки?
12
Космічна Мавпа використовує в розмові кримінальне арго. Відповідно: фанич — чайник; маза — допомога; пічка, дупло — задниця; жити у кума — сидіти в зоні.
— Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? — Її істерика нарешті прорвалася назовні. — А насправді ти ж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш?
— Йди до мене, — він дивився їй в очі.
— Ти не відповів.
— Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це.
— А що? Що?
— Найголовніше, маленька, те, що ми разом.
— Надовго?
— Назавжди. Йди до мене.
Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів:
— На-зав-жди.
Розділ 13
—
— Грінченко Лавр Станіславович, — консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажів, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало.
— Можете називати мене Беконті, — навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. — Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен.
«Стерво мале», — подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива.
— А тебе як називати?
— Мар… — почала дівчина, але виправилась: — Наталією називайте.
Беконті здивовано подивилась на подругу.
«Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга!» — казав її погляд.
«А мені пофіг, — подумала Мармура. — Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка».
— Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? — Лавр підморгнув дівчині. — На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні?
— Та ні, який ви там Бетмен… — Мармура шкодно шморгнула носом. — Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує.
— Ну, ваащє! — ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. — Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають!
— Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? — спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок.
— Родичка, — буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. — Далека.
Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився:
— Всі йдемо на кухню. Треба порадитись.
— Без мене! — крикнула з кімнати Беконті.
Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною.
— І де ж воно, таке місце? — запитав журналіст.
— У вашому Храмі.
— У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! — твердо виголосив Корецький. — Це місце закрите для сторонніх.
— Що за Храм? — у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті.
— Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, — пригальмував доньку Роман Олександрович.
— Ага, у татка страшні тайни, — погодилась та. — Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків.