Побачити Алькор
Шрифт:
Жалюзі на вікнах кабінету директора агентства завжди тримали закритими. Колись Лавр думав, що так зроблено спеціально для захисту від прослуховування, але потім йому пояснили, що шефа ще з часів Афгану ковбасить від сонячного світла. Величезне крісло ледве вміщало його титанічну фігуру. Кремезний від природи, шеф в останні роки додав півцентнера і тепер міг би грати в детективному телесеріалі Ніро Вульфа [1] . Було помітно, що піджак його робочого костюма вже давно не виконував функції застібання, а фронтальна частина неосяжного черева пнулася лягти на стіл поряд з лептопом. Цей новенький наворочений лептоп нахабно
1
Ніро Вульф— приватний детектив, головний персонаж пригодницьких романів американського письменника Рекса Стаута. Описаний як надзвичайно товста людина.
— Викликали, Іване Ваграновичу? — Лавр зупинився за три кроки від директорського столу.
— Так, викликав. — Директор кивнув на стілець, припасований до низької тумби, захаращеної стосами паперів.
Коли ранком Лавр заходив до шефа, на цьому стільці також лежала гірка, складена з товстих блокнотів і різнокольорових тек з паперами. Вони лежали там завжди, відколи Лавр почав працювати в агентстві, але тепер кудись щезли. У кабінеті стояли ще крісла і стільці, але директор указав викликаному співробітнику саме на цей, несподівано звільнений від паперового іга. Лавр завжди був чутливим до таких дрібниць. За такими нібито дрібницями він завжди відчував присутність кармічних знаків. Чогось такого, що віщувало зміни. Невідомо, на краще чи на гірше, але зміни.
Зайнявши стілець, Лавр ще зо дві хвилини чекав, поки шеф щось обдумував. При цьому товстун робив вигляд, що знайшов щось цікаве на дисплеї лептопа. Нарешті директорські очі відірвалися від кольорової гри рідких кристалів і переконливо зупинилися на Лаврі. Той відразу згадав, що в нього на краватці є плямка. Не дуже помітна, довгаста така плямка жиру. Але, за наявності бажання, шеф міг би її зауважити.
— Є для тебе завдання, — трубні регістри шефового баса повністю відповідали його габаритам. — До нас звернулась одна організація, — шеф кашлянув, — треба їм організувати охорону їхнього храму…
— Церкви?
— Ти дослухай, не перебивай! — Очі шефа невдоволено примружилися. — Ні, це не церква. Це масонська організація. Масони. Ось так. Є в нас і такі джентльмени, як виявилось. Вони мають державну реєстрацію, ми перевірили. Все законно. Джентльмени солідні. Тепер вони наші клієнти. Там у них, як я зрозумів, окремо розташована будівля, треба подивитись, яке там спостереження, які підходи до будівлі, стики зон, вікна і все таке. Ну і «Периметр» їм установити, якщо буде можливість. Це вже сам подивишся, на об'єкті.
Шеф замовк і знову втупився у дисплей. Лавр відрахував до десяти і промовив з винятково делікатною інтонацією:
— Дозволите запитати?
— Що?
— Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У нас по таких об'єктах є спеціаліст — Дашковський.
— Він відмовився. Категорично. Каже, що сильно віруючий і до тих бузувірів не поїде ні за які гроші. — Шеф випнув нижню губу, ніби хотів дотягнутися нею до кінчика носа. Було помітно, що релігійна відмазка Дашковського йому не сподобалась. — Ти ж у нас несильно віруючий, чи як?
— Я, Іване Ваграновичу, до всіх без винятку релігійних об'єднань ставлюся з повагою.
— От і добре, що з повагою, — погодився шеф. — Там іще одне. Хтось на той їхній храм уночі напав, треба буде із цим теж розібратись.
— Розберемось, Іване Ваграновичу. А напад був збройний?
— Так. Зараз я тебе познайомлю з представником клієнта, — директор десь під столом натиснув невидиму кнопку виклику. — Він тобі про все детально розповість і відвезе тебе на об'єкт.
— Я би на своєму…
— Сьогодні вони тебе відвезуть… Запрошуй! — це вже адресувалося секретарці.
Двері відчинились і пропустили до кабінету людину, зовнішність якої була майже повною протилежністю шефовій. На вигляд сорокарічний, невисокого зросту, худий, верткий, з гачкуватим носом і блискучими очима, представник клієнта справляв враження бадьорого півника, якому до голови припасували великі вуха. На ньому був світлий плащ, що підкреслював траурну чорноту костюма і краватки. Сорочка «півника» сяяла сніжною білизною і мала на комірці два темні ґудзики. Загальну картину доповнювали тупоносі черевики на товстій підошві і блискуча лисина, оточена залишками світлого м'якого волосся.
Дивлячись на представника клієнта, Лавр відчув легке розчарування. До образу адепта таємного ордену, за спиною якого стояли закулісні володарі світу, «півник» не дотягував за багатьма параметрами. Але найбільше розчарування викликали оті його черевики. Навіть у кращі свої часи вони не могли коштувати більше двохсот гривень. Окрім того, треноване око Лавра помітило вузлики на шнурівці лівого і латку на правому. Як і більшість у касті елітних охоронців, Лавр Грінченко вважав черевики принциповою позицією в переліку чоловічих аксесуарів. Сам він носив Stephane Kelian і збирав у шухляді робочого столу колекцію щіточок, полірувальних вельветок та дзеркальних кремів.
— Ось даю вам нашого працівника Лавра Станіславовича, — сказав шеф, звертаючись до «півника». — Він у нас досвідчений спеціаліст, грамотний, перевірений. Він поїде з вами на об'єкт, все там подивиться і складе звіт. А там уже разом сядемо і подумаємо, як нам далі вести співпрацю.
«Півник» розвернувся в бік Лавра і блискавичним рухом витягнув візитку.
— Дуже приємно, — сказав він. — Мене називають Романом.
Голос у нього був хриплуватий, але не бридкий. Лавра дещо насторожило оте «мене називають». Він згадав, що в такій манері любить рекомендувати себе глядачам один з популярних телеведучих. А їх Лавр вважав підозрілими фраєрами. Він скосив оком на візитку. Там було намальовано чорнильницю з гусячим пером і написано КОРЕЦЬКИЙ РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ.
«Якщо на візитці чорнильниця, то він або журналіст, або ж письменник», — вирішив Лавр. Тепер непорядок із взуттям знайшов певне виправдання. За уявленнями Лавра, творчі люди не належали до чоловіків із чітко окресленим статевим статусом. Отже, перше враження про Романа Корецького як про «півника у гавнодавах» поки що підтверджувалось. «Ось тобі і масони!» — подумки посміхнувся Лавр.
Він потиснув Корецькому руку, назвав своє прізвище і скромно додав: «Консультант з питань безпеки». Потім вони зійшли на перший поверх, де у чергового Лавр зафіксував відрядження. Представник клієнта тим часом роздивлявся навколо і навіть спробував вивчити стенд, на якому висіли ксерокопії ліцензії і дозволів.