Початок жаху
Шрифт:
Я подивився на нього спокійно і сказав словами апостола Петра, мовленими римлянам.
— Коли Божа правда через мою неправду збільшилася на славу йому, пощо судити ще й мене як грішника?
— Щось не дуже втямив, що ти сказав, — мовив пекар, оглядаючи мене.
Узяв із полиці гарячу хлібину й усунув мені до рук.
— На і йди з Богом, — сказав.
Я узяв хлібину, подякував і вийшов. І мене раптом уразила тиша в монастирі. Не різали дощок тертичники, позникали зі стін будованого храму мурарі, не катали візків рейцарі, не було біля цегелень цегельників. Всі разом закінчили роботу й розходилися тепер по келіях — я бачив у дворі розкидані чоловічі постаті, які кудись поспішали. Паляниця гріла мені груди,
Відламав шкурину, поклав до рота й жував. Ішов стежкою, і заліза на моїх ногах побренькували.
Біля кузні мився коваль. Ковальчук поливав йому на руки, а він плескав у розпалене від жару лице, задоволено хекаючи. Руки в нього були величезні й чорні, і з долонь скапувала на землю чорна вода. Повернув до мене закіптюжене, з брудними патьоками лице й блиснув великими, міцними зубами.
Я йшов, відламуючи хліб і помалу жуючи його, і насолоджувався тишею. Хліб біля моїх грудей парував.
Залопотіли крила, і мені на плече сів приручений монастирський ворон. Я скочував із хліба кульки й подавав йому, ворон ті кульки ковтав. Ковтав і задоволено покрякував, бо йому смакувало, а він хотів про те розказати. Я зупинився і вдихнув на повні груди. Пахло вже осінню, зрештою, на порі й була.
Увечері я пішов до отця ігумена, як він мені й велів. Зустрів мене доброзичливо.
— Такого тут про тебе начувся, — сказав. — Коли це правда, то немалий єси переступець. Зневажив пані сотникову Дмитрищиху, незаконно брав із мужиків та козаків за вінчання й поминування, самоправно захопив колодницю [5] із ланцюгом із канцелярії… Що з тобою сталося, пане Михайле? Завжди був мирний і тихий.
5
Колодниця — замок.
Я промовчав.
— Чого ж мовчиш?
— Коли оскаржений каже правду в оборону собі, — мовив я печально, — гадають, що він викручується. Коли ж людину оклепано і вона це заперечує, її шанують ще менше, бо суд уже відбувся. І люди мають рацію: для злочинця злочин не є злочином, його часто чинять безвідносно до власного сумління — він перед собою чистий, а перед людьми — ні.
В ігуменовій келії стояли сутінки. Отець Іларіон посадив мене на услона, а сам сів навпроти.
— Але мені можеш оповісти правду, хай навіть свою правду, — сказав він. — Я тебе не судив, я тебе не милуватиму, хіба поставлю на іншу роботу, не таку важку, — покуту свою все одно маєш відбути.
— Правда така ж мала, як і вина моя… І нецікава, — відповів.
— Не вів би цієї розмови, коли б не знав про твою чесну й праведну душу, — мовив отець Іларіон. — Розумна й тонка ти був завжди людина. Чи ж так уже опростився, що живеш малою правдою та виною? Чому покинув школи? Чи, може, рушив на більші науки?
— Хотів побачити світу. Та й більшої науки хотів. Зібрався до Люблина, але мене попередили: щоб учитися там, треба було затаїти, якої ти віри. І я тоді подумав: більша чи менша наука — це все одно. Адже «ніхто не прийме переможну вітку, зле воюючи», тобто дурячи. І я пішов блукати по школах малих.
— Не такій голові, як у тебе, тинятися нищим [6] і між простого та грубого люду, — сказав ігумен. — Великий птах шукає високого і великого гнізда, а малому добре в траві і в очереті.
— Всі ми очерет, — відказав я. — Мислячий. Одне хотів у цьому світі: прожити без гріха. Гадав, що жити без гріха — це жити без диявола. Думав,
6
Нищі — школярі та спудеї, які жили на милостиню.
Ігумен німо на мене дивився.
— Дивного скутку я дійшов, і це, може, і є мій гріх, — сказав я. — Того, що жити без диявола, — однаковий скуток, як жити у гріху.
— Що ти говориш, несамовитий! — вигукнув уражено ігумен.
— Так, ваша превелебносте, може, й неподобні речі кажу, але так думаю. Зараз я поясню… Зараз…
Потер лоба, бо мені починала боліти голова. Коли ж у мене починає боліти голова, мені важко стає мислити.
— Бачите, ваша превелебносте, дійшов я такого переконання, що жити без зла — це значить поставити себе над світом, бо світ зітканий із добра та зла і ті зло та добро в людській душі мають змагатися. Без такого змагання людина починає нидіти і нарешті вмирає. Пам’ятаєте вірш Атанасія Кальнофойського, ваша велебносте, — епітафію Янові Єльцю, що прожив двадцять чотири роки і помер у 1603 році:
Так це буває: добрий вмирає, не довго живши; Дивно: злостивий жив вік щасливий, зла не збридивши. Юних зла доля з ясного поля з рук вириває, Діток побожних, цнотою можних у мам забирає…Але найбільше мене вражає кінець цього вірша:
Треба повірить, слушно в цій мірі хтось був повідав: Зло, що триває, смерть не вбиває, добре я звідав.Отож я й подумав: жити без зла чи без диявола — то не жити, а йти у смерть. Це значить утратити в собі віру й можливість покаяння. Це значить стратити призначення людини, бо її послав Господь на землю, щоб покутувати й очищуватися. А той, хто не покутує й не очищується, — не живе, він не для світу і світові непотрібний. Ось він, початок мого жаху, ваша превелебносте, і я ношу його в душі вже не один рік.
Ігумен сидів мовчки. Був, здається, вражений.
— А чи не здається тобі, що в такий спосіб диявол захотів тебе опанувати? Адже і Йсуса Христа бажав спокусити, а той же був сином Божим?
— Коли не піддатися дияволу й померти — для чого ж жити? — спитав я, а що ігумен мовчав, продовжив: — Я ж не захотів вмирати, а запраг жити. Запраг увійти у світ і стати для світу. Почати війну зі злом, а це значить — почати жити у злі. Не захотів, щоб зла доля вирвала мене з рук із ясного поля життя, захотів його, ваша велебносте, полюбити. Ось чому я тут.
Останні слова ледь прошепотів, бо дуже втомився, говорячи такі речі, і то від того, що боліла мені голова.
— Здається, починаю тебе розуміти, — сказав отець Іларіон. — І не тільки розуміти, й пізнавати: саме такого знав тебе в alma mater. Але, хочеш того чи ні, ти в цьому світі птах немалий. Не для тебе важка робота й покута в пекарні. А чи не згубив ти по своїх дорогах здатності до краснописання? Пам’ятаю, ніхто ліпше за тебе не краснописав у alma mater. Посаджу тебе переписувати слова Дмитра Туптала, а вечорами приходь до мене, поки я тут, і ми цю розмову продовжимо. Цікавий знати про тебе все. Ні, немалий ти у світі птах, хочеш того чи ні.