Початок жаху

Шевчук Валерій

— Здатності до краснописання я не втратив, — мовив. — Але не хотів би, щоб мені зменшували покуту через жалість до мене. Я на цю покуту заслужив.

— Любиш згадувати мудрі вірші, то і я згадаю Івана Величковського, — мовив ігумен, трохи помовчав, а тоді продекламував:

Труду писання не може пізнати Той, хто не знає, як треба писати. Думає, легке і просте те діло: Пишуть три пальці, — а все болить тіло.

Отже, вважай, що покуту тобі не зменшено, але духу твого вбивати чорною роботою не бажаю. Хай буде кожен той, чиє серце в ньому, а ти народжений не для чорної роботи, а для роботи ума. Саме такі, як ти, на мою думку, — сіль землі. Пам’ятаєш із Матвія: «Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона ні на що, хіба щоб надвір була висипана і потоптана людьми». Ходи з Богом. Хочу над тим, що ти сказав, подумати.

Я покірливо звівся. Боліла мені голова, очевидно, на зміну погоди. А може, й на думки мої, адже були це думки, котрі болять.

Розділ п’ятий

Що

ж таке сталося, що я сюди потрапив і був закутий у заліза? Мав рацію: правда така ж мала, як і вина моя. Три роки тому я прийшов у містечко Жданівку, де, як мені казали, було місце дяка при школі, бо попередній надто віддався пиворізству і поволочився далі, тут його не злюбили. Я вчив дітей і служив при Святоуспенській церкві, створивши при ній непоганий хор із школярів та прихожан, який набув навіть аж такої слави, що нас приходили слухати звіддалік. Трунку я не пив, жив спокійним та сумирним життям, догоджуючи наміснику церкви Андрієві Покорі, так само тихому й сумирному старцеві, допомагаючи йому в службі. Школярі мої не ходили красти, ані чинили бешкетів, бо я навчав їх здобувати хліб милостинею, співаючи божественних псальм і проказуючи мої ж таки вірші або розігруючи інтермедії чи вертеп, тобто життя моє тут пливло у доброчесній злагоді; зрештою, так починав я життя не раз у кожному новому місці. І от яка дивна річ: майже скрізь виходило, що моє тихе, безгрішне і невибагливе життя тільки на початку всім подобалося. Минав час, і в мене з’являлися вороги, які починали мені пакостити, і часто аж так, що я змушений був покидати пригріте місце й рушати далі; часом уїдався проти мене хтось із церковного притчу, або ж злостиві школярі, або ж хтось із заможних, які починали вимагати в мене прислуг собі. Того я не міг учинити, не порушуючи своєї свободи. Часом поставав проти мене священик, якого моє тихе життя дратувало, бо він, чинячи неподобні вчинки чи здирства, проти мене починав виглядати зле або ж хотів мати з мене свого підданого.

У містечку Жданівці сталося інакше: я прожив тут спокійно цілий рік, і не виявилося в мене жодного ворога. Під кінець літа наступного року намісник Андрій Покора помер, а перед смертю покликав титаря Стефана Зінчака, отамана Івана Зуя і декого з козаків і сказав їм, що оскільки в нього лишається дочка-сирота, то щоб вони вистарали, аби мене обрали й висвятили священиком Святоуспенської церкви при умові, що я одружуся з Марією Покорівною, попівною, дочкою-сиротою Андрія Покори. Досі жінок та дівчат, як уже писалося, я уникав, бо вважав їх призвісниками житейської колотнечі, та й природного інтересу до них у мене не було, можливо, через якийсь гандж у моїй чоловічій суті; я й справді був призначений на те, щоб народитися жінкою (недаром мене так хвилювала жіноча одежа, коли хлопцем грав Пантефрієву дружину), але щось там у материному нутрі змішалося, і я народився не до кінця чоловіком, але і не жінкою, принаймні так мені здавалося. Отож жіночої статі я уникав, трохи її боявся, хоч на мене, як на гарного вродою, вони не раз кидали жагучими поглядами. Було в мене кілька таких випадків, що покидав школу через надмірну увагу до моєї персони котроїсь із того плахчатого світу — відчував при тому щось таке, що й тоді, коли до мене приставав Іоанн Москівський: страх і бажання втекти. Тому, коли мені запропонували одружитися з Марією Покорівною, я завагався. Одне те, що притомився тинятися по школах, годувати воші і жити бездахим життям, а більше через те, що, живучи не від світу, я з роками таки починав нидіти, а відтак тратити здоров’я, немощів, а люди і світ все більше здавалися мені тіньовим театром, де не тільки всі є тінями, але передусім я сам. Отже, перетворювався на таку собі блукаючу тінь, мислячий очерет, якому стукає в груди осінь і з якого починають висякати живі соки, лишаючи висохле стебло, — це була одна із причин, чому я не затримувався довше на одному місці, а кидався геть і біг по лиці матінки землі незвідь-куди. В мені починав проростати все більше й більше отой початок жаху, про який я уже кілька разів згадував. Отже, я зважився урятуватись од того жаху в простий спосіб, тобто стати у цьому світі таким, як усі, перестати бути перекотиполем, який жене й жене немилосердний вітер долі моєї, а стати лункою у сітці життя нашого. Не рибою, яку та сітка вловлює й задушує, тобто знайти собі на лиці земнім хай небагатий дім, майно, жінку, навіть сплодити собі діток, отже, стати комусь потрібним, хай навіть за рахунок невеличкого зла, яке мав би пустити в душу, бо коли людина щось собі здобува, будує собі (хоче чи не хоче), фортецю для оборони супроти світу, оборона — це вже початок війни, отже, й прийняття у душу зла. Я часто дивувався, як щільно ми уплетені у житейську сітку і скільки обмежень має воля наша, а все випливає з того, що сама собою людина не може себе прохарчувати й одягти — вона потребує захисту, через що залежна від держави, потребує речей, які сама виробити не здатна, отже, платить за них часткою своєї свободи, а це значить — продає себе чи свою працю; недаремно в слов’янській мові слово «раб» і «работати» одного кореня. Будь-яка робота — це початок рабства, залежності від світу, а отже, вплетення у сітку людського буття.

Не сказав би, що Марія Покорівна мені подобалася, але то з тієї причини, що білі голови взагалі мене не захоплювали; інстинкту продовження роду в мене не було, очевидно, через сирітство моє, адже я був, як уже казав, істотою цілком безрідною. Я знав, що дівчина давно чекає моїх освідчин, давно стоїть у своєму домі й колупає піч, а може, вже зовсім її розколупала, сердячись, що я гаюся. Зворушувало мене в цій історії, що вона так само, як і я, була сирота, отже, самотній мав прийти до самотньої, і в цьому таки було щось принадне.

Але я все ще вагався. Мене вабило у ліс, де я неприкаяно блукав, тяжко роздумуючи, чи у священичому стані не втрачу я волі своєї, адже священик — це не те що мандрований дяк: сьогодні тут, а завтра там, тут йому не сподобалося, взяв патерицю й торбу та й рушив куди очі дивляться; священик був прикутий до свого місця, підлягав духовній владі, яка його карала й присилала циркуляри, служив службу він не від себе та душі своєї, а за готовими приписами, навіть плату

мав брати з прихожан визначену, тобто ставав частинкою духовного відомства — над ним була більша за Якову драбина менших і більших начальників — ще одна розлога й добре сплетена сітка, що охоплювала цей світ, і ще хто зна, чи ту сітку сплів Бог чи диявол. Признаюся, що я через житейський досвід не вірив у богонаставленість попів чи архієреїв, хоч у самого Бога вірив свято та щиро. Часом мені грішно думалося, що саме тут і є дияволовий підступ та ошуканство, що між людиною та Богом наставлено чимало парканів у образі духовних церковних чинів, бо хіба людина не може спілкуватися з Богом безпосередньо і хіба духовні чини не такі ж грішні і смертні люди? Чи досить того, щоб грішна і смертна людина, хай і в священичих шатах, проказала умовлені слова і вчинила завчене дійство, аби перетворитися відтак у богонаставленого. Ні, це надто вже якась дитяча гра грається, але в неї ув’язалися не діти, а дорослі. Отож я й думав, чи не зійду зі свого безгрішного шляху, коли оженюся та висвячуся? З другого боку, не міг уже жити так, як жив, бо таки справді пропадав, марнів, починали навідувати мене жахкі сни; більше того, я навіть згадував, що прізвище моє — Вовчанський, і починав жахатися: а чому воно в мене таке?

Чи не тому, що хтось із моїх незнаних предків був такий, як я, жив так само й думав: чи не перетворився він на вовкулаку? І там, у лісі, мотаючись між дерев із такими химерними думками в голові, я відчув, що тут він, початок жаху, що коли я щось не вирішу, то можу й насправді обрости вовчою шкурою і вже ніколи не повернусь у світ людей. І не просто я це відчував, а вже нагально, виразно і гостро знав — особливо коли опинився біля покорченого дерева, яке росло розвиллям і кора якого — ніби важкі, чорні набрезки шкіри. Мені навіть почулося, що те дерево дихає, що воно тільки здерев’яніла істота, яка дивиться з-під набрезків шкіри й очікує, що я візьму й переступлю через те розвилля, а тоді воно й станеться — побіжу лісом вовком, виючи, і житиму вовком, аж поки не вигасне з мене, як олія в лампадці, людська свідомість. Може, цього і не сталося б, може, оповіді про вовкулак — це звичайна собі байка, одна із множності бабських казок, яких так багато є між простим людом; може, це забобон, але, незважаючи на те, що я людина не забобонна і що смішно мені було слухати такі байки, я розвиленого дерева не переступив, а позадкував від нього, стало мені так страшно і незатишно, оголено самотньо — не пішов я звідти, а побіг, перелякано тікаючи.

Йшов путівцем через поле цілком переможений. Розкішно похитувалися зобабіч жита, котили хвилі до узвишень і спливали звідти такими ж хвилями. Дзвонили в небі жайворонки, підпадьомкали перепели, сонце щедро сипало промінням, і від того повітря ставало туге, соковите. Я йшов і думав: чи не обкрадаю себе безгрішністю своєю? Скільки хвилюючого й таємничого міг би пережити, коли б не тікав од любасно запалених до мене дівочих очей! А коли б уживав трунки, то чи не долав би з їхньою допомогою самоти своєї та смутку? А коли б навіть щось у когось украв, то чи не була б то захоплююча пригода? Коли б я вступав у бійку з тими, хто супроти мене виступав як ворог, а не покірливо сходив їм із дороги, чи не висталив би я тим самим своєї мужності, хай би навіть понівечив когось чи убив? Хіба рицарі не славляться тим, що володіють мистецтвом убивати? А коли б був хитрий, підступний і вмів дурити, то чи носив би на собі убогу кирею, а не золотий кунтуш, чи не придбав би собі млинів, поля, худоби — недаремно худоба зветься словом «статки»? Або ж їздив би у небезпечні купецькі дороги й хитрими та вправними оборудками надбав би собі добра, сплодив би на землі рід свій із дітей законних та незаконних і, передавши їм оте добро, — чи не зробив би тим самим і їх знаменитими у світі? Я думав як той циган, котрий крав огірки, які мріяв продати й купити собі курку; продавши курку, купити гуску, а продавши гуску, купити вівцю і так далі, аж доки не стане сановитим господарем, який матиме підставу поважно й статечно пройтися вулицею, вражаючи сусідів своїх і відбираючи звідусіль поклони. Соромився таких думок, але й пускав їх у себе, ніби воду пив, адже той, хто здобуває у світі, той і має, а той, хто злидарем вік проходив, даремно тішиться своєю чесністю і святістю, бо що він знав у світі, крім гризот та убогості, крім голоду й холоду?

Був налаштований рішуче, тому зайшов до титаря Стефана Зінчака і ледве не з порогу сказав:

— Пане Стефане, я до вас із ділом. Чи не згодитеся бути мені старостою?

— Чого ж не згоджуся, — відповів Стефан Зінчак. — Дивуюся тільки, пане дяче, що так довго роздумували. Саме щастя вам пливе до рук, а ви ще й комизитеся.

Чи ж міг я пояснити цьому простому чоловікові свої резони — він би напевне мене не зрозумів.

— Ви людина статечна, мирна, богобійна, вас люди як панотця шануватимуть, то і вам з нами буде добре. І нас навчите статечності та богобійності, — сказав цей поважний чоловік.

— Але я людина бідна і без статків, — мовив я. — Через це довго роздумував. Боюся, що жінка, багатша чоловіка, зневажатиме його за убогість і попрікатиме.

— І це правда, — згодився Стефан Зінчак, — але можу вас заспокоїти, пане дяче. Отець Андрій був совісливий панотець, а через це так само бідний. Недаремно його й Покорою прозвали.

— Я також не прагну розкошів, пане Стефане, — прорік я. — Прагну миру душевного собі й людям.

— Мир душевний буде тоді, коли стане що в миску покласти, — мовив титар. — Отож сподіваюся, що дістанете те й друге. Але до мене треба вам ще одного старости.

— Хочу просити пана Івана Зуя.

— Пан Зуй трохи заповажна для вас персона, — відверто повів Стефан Зінчак. — Попросіте ліпше пана диякона.

— Боюся, що пан диякон мав думку стати панотцем після панотця Андрія Покори, — сказав я.

— І це правда, — згодився Стефан Зінчак. — Тоді попросіть бувшого сотенного писаря, людину статечну і вже без уряду, пана Миколая Пилипенка.

На цьому ми й вирішили.

І от ідемо містечком Жданівкою, попереду двоє поважних господарів: пан Стефан Зінчак, титар Святоуспенської церкви, і колишній сотенний писар пан Микола Пилипенко, а за ними і я, і мені знову стало дивно, ніби якась інтермедія має розігратися і я в ній беру участь, як і ці люди, адже не раз так мені випадало, бо не раз у такий спосіб заробляв на хліб.