Подарунок телепата (на украинском языке)
Шрифт:
Нервово зателенькав дзвоник.
– Це вiн, - пiдхопилась Соломiя Олексiївна.
До вiтальнi заглянув кучмастий височенький хлопець, привiтався i одразу причинив дверi. Не бiльше, як через двi-три секунди з його кiмнати почулися рiзкi, iстеричнi голоси.
– Я такого ще не чув, - знизав плечима Сергiй Антонович.
– Наче записана бiйка.
– Напевне програв. Завжди отак...
Сергiй Антонович устав iз-за столу i попрямував до Сергiйкової кiмнати. Музика стихла.
Дерева за вiкном потемнiли, Соломiя Олексiївна ввiмкнула свiтло i почала прибирати зi столу. В Сергiйковiй
– думала Соломiя Олексiївна, - два Сергiї..." Та коли знайомство затягнулося, заглянула до кiмнати - Сергiй Антонович i Сергiйко сидiли один проти одного за столиком, схилившись над шахiвницею. Усмiхнулась нервово:
– Тобi, значить, шахи дорожчi...
Сергiй Антонович глянув на неї, наче звiдкись здалеку, i знову втупив очi на картатi простори шахiвницi, де кипiв мовчазний бiй двох армiй. Чи вiн пригадав цi слова?
– Ну, то як справи?
– Соломiя Олексiївна присiла на канапу.
– Не заважайте, мамо, - обiзвався Сергiйко, не повертаючи голови.
– Я готуюсь до республiканських змагань.
– А сьогоднi програв?
Сергiйко, невдоволено засопiвши, пiдпер голову руками i невiдривно дивився на шахiвницю.
– Нi, вiн не програв, - вiдповiв за нього Сергiй Антонович.
– Але ж прийшов явно розстроєний.
– Та то нiчия зiпсувала йому настрiй.
– Є чого переживати!
– Сергiйко хотiв виграти - ось у чому рiч.
Перемовляючись, Сергiй Антонович робив ходи i хвилин через десять змушений був припинити опiр.
– Вiтаю, - потиснув руку Сергiйковi, - молодчина, це була тонка комбiнацiя!
Сергiйко сяяв, Соломiї Олексiївнi теж було радiсно. "Коли б вiн знав, у кого виграв!
– думала схвильована мати.
– Коли б вiн тiльки знав..."
Потiм Сергiйко показав ту злощасну партiю, яка не далась йому i так зiпсувала настрiй.
Сергiй Антонович, наморщивши лоба, довго вивчав позицiю, тодi разом iз Сергiйком почав розглядати варiанти. Малий чудово пам'ятав партiю i кожного разу вiдновлював її на шахiвницi етап за етапом. Його прохiдний пiшак дiйшов до сьомої горизонталi, один крок - i це вже ферзь!
– Я завагався, - нiяково посмiхнувся хлопець, - чи пiдтримувати цього пiшака, чи виводити коня на кращу позицiю...
– I вирiшив?..
– Ну... розумiєте... це ж мiг бути другий ферзь! Я послав ферзя на пiдтримку, ну, а чорнi почали шахати... вiчний шах.
– Запам'ятай, мiй юний друже, - на все життя запам'ятай: боягуз не грає в шахи! А тепер давай розглянемо такий варiант, - мiркував Сергiй Антонович, ставлячи того пiшака у ферзi.
– То чорний ферзь одразу його й забирає!
– Нехай бере, а тодi бiлий кiнь вiдходить iз шахом i перекриває дорогу ферзю. Вiддавши того пiшака, ти змусив би чорного ферзя вiдiйти на пасивну позицiю. Дивись, тепер про вiчний шах вiн i мрiяти не може, а в тебе ось ще одна прохiдна по вертикалi "а"...
Юний шахiст запустив п'ятiрню в свою кучму.
– Точно!.. I чому я... чому завагався?
Соломiя Олексiївна, хоч не уявляла перипетiй боротьби на шахiвницi, уважно дослухалася до розмови. В цi хвилини їй стало
А Сергiй Антонович то запитаннями, то мимохiть кинутим зауваженням пiдводив бесiду до головного: треба виробити в собi рiшучiсть, силу волi, тодi не будеш спотикатись на рiвному. В шаховiй грi часто складаються такi ситуацiї, що один смiливий хiд може вирiшити долю партiї.
– Я розумiю...
– Сергiйко то зчiплював, то розчiплював пальцi, - але... важко якось вирiшити...
– Як на тому роздорiжжi, - усмiхнувся Сергiй Антонович.
– Пiдеш лiворуч - натрапиш на змiя, пiдеш праворуч - здибаєшся ще з якимось монстром...
– Та вiн ось як пiдросте...
– почала Соломiя Олексiївна, але Сергiйко запально перебив:
– Наче я маленький... Я вже вищий за вас!
– Ну, добре, добре, - усмiхнулась мама, - я мала на увазi життєвий досвiд.
– Який ще там досвiд? Аби говорити...
Сергiй Антонович по-змовницькому пiдморгнув до Соломiї Олексiївни:
– Такi юнаки, як Сергiйко, тепер усе знають... Це такий народ, що... Але характер виробляти треба. Згоден?
– Та згоден, але...
Сергiй Антонович вийняв з бокової кишенi масивну ручку, зроблену з якогось сизого металу. Вона була набагато бiльша вiд звичайних. Верхня частина її ребриста - тонкi стрiли летять угору. Такої Сергiйко ще не бачив.
– Я дослiджую психiчнi явища, - сказав Сергiй Антонович, пiднявши металеву дивовижу над столом.
– У верхнiй частинi цiєї ручки вмiщено бiорезонатор - це якраз те, що потрiбно тобi, особливо у важкi моменти. Вiзьми, це тобi подарунок вiд мене.
– Дякую!
Сергiйко, не стримуючи радостi, почав розглядати ручку, клацав спусковим механiзмом, кнопка якого втоплювалась збоку посерединi.
– Звичайно, цiлковитої гарантiї нема, - провадив далi Сергiй Антонович, - але чотири партiї з п'яти - виграєш. Звiсна рiч, при умовi, що ти пiдвищуватимеш свою майстернiсть. Цей прилад нiчого тобi не пiдкаже, це не комп'ютер. Вiн тiльки пiдсилює процес думання.
Сергiйко прискалив око:
– А ви ж ось програли...
– Я не тримав її в руках, вона була в кишенi.
– Ну, то перевiрте, - порадила Соломiя Олексiївна.
– Давайте?
– Сергiйко почав похапцем розставляти фiгури, немов боячись, що Сергiй Антонович не згодиться. Але той погодився, узяв ручку, i вони почали. Помiтивши похибки партнера у дебютi, Сергiйко подумав: "Усе, тепер нiякий бiорезонатор не допоможе". Вiн володiв iнiцiативою, поступово нарощував позицiйну перевагу. Зав'язався складний вузол, i Сергiй Антонович надовго замислився. Його пальцi - то великий, то вказiвний, погладжували ручку, вертiли її на всi боки. У тишi кiмнати вiдчувалося напруження, навiть Соломiя Олексiївна невiдривно дивилася на шахiвницю. А Сергiйко аж подих затамував - бачив два можливi ходи, i кожен вигiдний для нього. "Ану ж, ану ж, чи допоможе бiорезонатор, - билася думка в радiсному передчуттi.
– Якщо вiн так..." Але Сергiй Антонович пiшов зовсiм не так, цiлком несподiвано. Юний шахiст похолов: якщо прийняти жертву ферзя - матує кiнь, а не прийняти - матує той таки ферзь.