Подорож Досвітнього мандрівника

Льюис Клайв Стейплз

— Це найсмачніше, що я коли-небудь пила, — вигукнула вона захоплено. — Але… ох, і ситне ж воно! Тепер ми можемо взагалі нічого не їсти.

І один по одному напились усі. Довгий час ніхто не промовляв ні слова. Вони почувалися так добре, що заледве це витримували. А потім помітили ще один наслідок. Як я вже казав, відтоді, як всі покинули острів Раманду, було все ще забагато світла — сонце було занадто великим (хоч і не занадто гарячим), море — занадто яскравим, повітря — занадто прозорим. Тепер ця надзвичайна ясність не зменшилась, якщо не стала ще більшою. Але це їм уже не заважало. Вони могли дивитися на сонце, не примружуючи очей. Вони бачили більше сонця, ніж будь-коли раніше. Увесь борт, вітрило, їхні власні обличчя

та тіла — все ясніло дедалі більше. Кожна линва блищала небаченим блиском. А наступного ранку, коли зійшло сонце — тепер вже уп’ятеро чи й вшестеро більше за нарнійське, — вони довго вдивлялись у нього. Коли з’явились білі птахи, вони змогли роздивитися їхнє біле пір’я на тлі сонячного щита.

Цілий день усі мовчали, і аж десь перед вечерею (напившись води, вже ніхто з них не хотів вечеряти) Дрініян сказав:

— Я не можу цього зрозуміти. Нема ані повіву вітру. Вітрило теліпається, як ганчірка.

Море пласке, наче ставок. А ми однаково пливемо так швидко, немовби нас жене шторм.

— Я також про це думав, — промовив Каспіян. — Здається, нас підхопила якась сильна течія.

— Гм… — буркнув Едмунд. — Якщо, звісно, світ має край, це було б не найприємніше…

— Ти маєш на увазі, що ми просто можемо, гм… перелитися через нього? — запитав Каспіян.

— Так! Так! — закричав Ріпічіп, плещучи в лапи. — Я так це завжди собі й уявляв… світ як великий округлий стіл, і води всіх океанів переливаються через його край. Корабель впаде носом униз… перекинеться догори дном… за якийсь час ми побачимо сам край… а потім униз, униз… швидке, стрімке падіння…

— А що, на твою думку, нас чекатиме в самому низу, га? — перебив його Дрініян.

— Може, країна Аслана, — відповіла миша пристрасно. — А може, й нема там ніякого дна. Може, це дно безкінечне. Але що б там не було, варто пожертвувати всім, аби хоч на мить зазирнути за край світу.

— Дайте спокій, — сказав Юстас. — Це все нісенітниці. Світ округлий, тобто кулькоподібний, як м’яч, а не як стіл.

— Це наш світ такий, — промовив Едмунд. — Але невідомо, чи цей світ такий.

— Чи вірно я зрозумів, — спитав Каспіян, — що ви троє походите з округлого світу… округлого, наче м’яч? І ви ніколи про це не казали! Це насправді дуже негарно з вашого боку. У нас у Нарнії є чимало казок про такі округлі світи, і це мені завжди страшенно подобалось. Я ніколи не вірив, що вони насправді існують, але завжди хотів, щоб так було. І завжди хотів жити в одному з них. Ох, я б усе віддав… Я думаю, чому ви можете дістатися до нашого світу, а нам до вашого — зась? Якби я тільки мав таку можливість! Це, мабуть, фантастично — жити на такому м’ячі. Чи були ви колись у тій її частині, де люди ходять на головах?

Едмунд захитав головою.

— Це зовсім не так, — сказав він. — Нема нічого особливого в кулеподібному світі, якщо там живеш.

Ріпічіп був єдиним (окрім Дрініяна, Люсі та Едмунда), хто помітив Морських Людей. Він скочив у море одразу, щойно побачив, як морський король розмахує своїм списом, оскільки сприйняв це як виклик або загрозу — справу, яку треба вирішити негайно. Коли він виявив, що вода солодка, то на радощах забув, навіщо скочив. Поки він не згадав, Люсі з Дрініяном відвели його набік і попередили, аби й не згадував про побачене.

Їм і так уже не було чого боятися, бо «Досвітній Мандрівник» тепер плив безлюдним морем. Тільки Люсі ще раз побачила Морських Людей, але це тривало недовго. Наступного дня весь ранок вони пливли мілководдям над зарослим морським дном. Саме перед полуднем Люсі помітила велику зграю риб, що сновигали між водоростями. Всі вони щось дружно жували і повільно рухались в одному напрямку. «Зовсім як отара овець», — подумала вона. І раптом

в центрі цієї зграї риб побачила морську дівчинку приблизно її віку — спокійну, трохи сумну, з чимось схожим на пастуший посох в руках. Тут було дуже мілко. І якраз у цю мить, коли підводна пастушка, що блукала мілководдям, і Люсі, котра нахилилась через борт, опинились одна навпроти одної, дівчинка підняла голову і глянула прямо в очі Люсі. Жодна з них не могла видобути з себе ані звуку, а морська дівчинка одразу ж кинулась униз та зникла у водоростях. Та Люсі ніколи не забула її обличчя. Пастушка не виглядала переляканою або розгніваною, як морський король і його слуги. Вона сподобалась Люсі, і та відчула, що з взаємністю. Тієї короткої миті вони певним чином стали подружками. Не схоже, щоб вони мали великий шанс знову зустрітись — у цьому світі чи в якому-небудь іншому. Але якщо це колись станеться, вони побіжать назустріч одна одній, розкинувши руки.

Після цього випадку «Досвітній Мандрівник» плив на схід без перешкод багато днів. Плив сумирним морем без вітру у вітрилах і ніс не збивав піну на хвилях. З кожним днем і кожною годиною світло все яснішало, але їм це не заважало. Ніхто нічого не їв, ніхто не спав і нікому не праглося ні їсти, ні спати. Вони витягали з моря відра прозорої води, міцнішої за вино і якоїсь вологішої і плиннішої, ніж звичайна вода, та мовчки пили її за здоров’я одне одного. Один чи двоє моряків, трохи старших за решту на початку подорожі, тепер молодшали з кожним днем. На борту не було нікого, хто не відчував би радості та піднесення, але оті радість і піднесення не схиляли їх до розмов.

Що далі вони пливли, то менше говорили, а якщо вже й говорили, то майже пошепки.

Тихість Останнього Моря наскрізно пронизала всіх.

— Капітане, що ти бачиш попереду? — запитав одного дня Каспіян у Дрініяна.

— Ваша Королівська Високосте, — відповів Дрініян, — я бачу якусь дивну білість. Всюди вздовж горизонту, від півночі до півдня, наскільки сягає мій погляд, побілішало.

— Я теж це бачу, — сказав Каспіян, — і не втямлю, що воно таке.

— Якби ми були на інших широтах, найясніший пане, — сказав Дрініян, — я би сказав, що це крига. Але це не може бути кригою. Не тут. Так чи інак, ми зробимо правильно, якщо накажемо людям взятися за весла і трохи уповільнимо корабель. Хоч що б це не було, я не хотів би, щоб ми вперіщилися в нього з усієї сили.

Вони зробили так, як радив Дрініян, і все уповільньнюючись пливли далі. Наближення до білості не зменшувало її таємничості. Якщо це був суходіл, то це мусив бути дуже дивний суходіл, бо поверхня його була гладенькою, неначе вода, і на тому ж рівні, що й море. Коли вони наблизились до неї, Дрініян сильно натиснув на румпель і скерував ніс «Досвітнього Мандрівника» на південь, тепер течія зносила корабель лівим бортом до таємничого білого простору, а потім вони повеслували вздовж його краю. При цьому зробили важливе відкриття: течія була завширшки лише в сорок футів, а решта моря — мертвою, наче ставок. Це була втішна новина для команди, яка все частіше задумувалася про повернення до країни Раманду. Весь час веслувати проти течії було заняттям не з найприємніших. (Це пояснює також, яким чином підводна пастушка так швидко зникла за кормою. Просто вона не знаходилася всередині течії. Якби вона в ній була, то рухалася б на схід з тією ж швидкістю, що й корабель).

Проте все ще ніхто так і не зрозумів, чим є оця біла пустеля, і нарешті на воду спустили човен, аби це з’ясувати. Ті, хто залишився на борту «Досвітнього Мандрівника», побачили, як човен заглиблюється в біле. Потім почули піднесені й радісні голоси людей з човна, що линули над спокійною водою. Запала тиша. Стоячи на носі човна, Ринельф кидав зонд. За мить човен почав повертатися. Всі кинулись до борту почути новини. Човен був наповнений чимось білим.

— Лілеї, Ваша Королівська Високосте! — закричав Ринельф, стоячи на носі.