Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

Бердник Олесь Павлович

Нова теорiя пояснює все. Хай наш Всесвiт розширюється. Хай розбiгаються галактики. Хай розсiюється енергiя. В iншому, сусiдньому Всесвiтi йде стискування галактик, концентрацiя енергiї. Вiдбувається взаємний обмiн. Ритмiчна пульсацiя Єдиного Космосу. Ви зрозумiли?
– В професорових очах загорiлися вогники захоплення, по щоках поповзли плями. Вiн, напевне, забув, про що починав. Вiн зовсiм забув, що йшлося про долю Люсi. Я нагадав йому про це.

– Я все зрозумiв, професоре. Але повернiмось до Люсi...

– Ах, так, - спохмурнiв Шрат.
–

Так, так. Я захопився. Так от. Мене схвилювала теорiя сусiднього свiту. Я заглибився в неї, почав експерименти, розрахунки. Вони були позитивнi. Тодi я вирiшив пiдготувати грандiозний експеримент - проникнення в Антисвiт, або в свiт негативних енергiй, називайте це, як хочете.

– I Люсi...
– з жахом почав я, але професор перебив мене.

– Ваша Люсi потрапила в той свiт. Вона перша з людей Землi ввiйшла туди.

– А назад?
– крикнув я.
– Чому вона не повернулася назад? Для чого вам такi експерименти, якщо нема пiдтвердження? Це рiвнозначно вбивству людини!

– Не зовсiм. Не зовсiм, мiстере Уоллес, - миролюбно заявив Шрат.
– Я пояснив їй, у чому суть. Вона щось переплутала. Ми домовлялися, щоб вона запам'ятала координати i через певний час повернулася назад. Ми мали вiдтворити її, повернути в фiзичний свiт. Напевне, вона забулася...

– Або загинула, - з гiркотою сказав я.

– Нi! Я певен, що нi. Прилади показують, що експеримент удався.

– Як же тепер бути? Як урятувати її? Чи ви залишили її напризволяще?

Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, нiби обдумуючи вiдповiдь, i сказав:

– Багато залежить вiд вас... А може, навiть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду... i, може, все буде добре...

– Ви хочете, щоб я... пiшов туди?

– Так. I знайдете її. Це - єдиний вихiд. Врятуєте Люсi... i прислужитеся науцi.

Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовiрно - те що говорив Шрат? Свiт поряд з нами, iнше, невiдоме життя? I в ньому - Люсi, одинока, покинута, безпорадна.

– А що це дає вам?
– раптом запитав я професора.

– М-м...Якби вам сказати,- не знайшовся одразу Шрат.
– Це не зовсiм дозволено... говорити... Але оскiльки ви зв'язанi з нашою роботою, я скажу. Перше - проблема антиречовини. Друге - проблема невидимого пересування в просторi.

Я промовчав. Я добре зрозумiв, для кого вигiдне таке пересування. Вторгнення в чужi країни серед бiлого дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополiї могли застосувати найколосальнiшi вiдкриття науки лише для руйнування.

В моїй душi зрiло обурення. Але я не хотiв заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсi. А професор, схилившись надi мною, лагiдно говорив:

– Подумайте. Але вiдповiдайте негайно. Бо може бути пiзно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пiде, що зробить.

Я намагався уявити собi життя без Люсi. Робота... днi i ночi з iншими людьми, без її слова, без її погляду... Нi, нi! Це неможливо!

З мороку виринуло її неповторне обличчя, нiжний голос докiрливо сказав:

– Ми нiколи не розлучимось. Чуєш, Генрiху!

Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона вiдчувала, що наступить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тодi. Вона вiрила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею. Я повинен виконати свою клятву. I шлях - лише один. Єдиний. Iти за нею. Так. Вирiшено.

Я пiдвiвся, встав. Шрат дивився на мене, нiби кiт на мишу. Я вiдчував це, я розумiв, про що вiн думає, але менi все було байдуже. Я пiду назустрiч коханiй, я знайду її в дивному свiтi, якщо вiн iснує... або загину на тiй дорозi, де загинула вона.

– Я готовий, професоре.

Шрат мiцно потиснув менi руку, вiдкинув недокурену сигару, дiстав нову. Тремтячими руками почав надрiзувати її. Схвильовано сказав:

– Ви герой, Уоллес. Скажу вам одверто - бажаючих iти на той свiт не дуже багато...

– Це не дивно, - iронiчно всмiхнувся я.

– Просто - це незвичайно. Це перевертає всi нашi поняття про свiт. Але потрiбнi пiонери. Колись подорож мiж свiтами буде звичайною i необхiдною. I майбутнi поколiння не забудуть вас... I Люсi...

– Не будемо говорити про це, - сухо сказав я.
– Ви знаєте, що я йду не з любовi до вашого експерименту.

– Гаразд, гаразд! Не будемо сперечатися. Ходiмо в зал. Там проведемо iнструктаж... i з богом...

Я мовчки пiшов за ним. Вперше за час перебування на островi вступив до заповiтного залу. В центрi стояв суцiльний сiрий цилiндр з кiлькома вузенькими вiчками. До нього тягнулися товстi кабелi, верхiвку вiнчав матовий гриб з органiчної речовини. Цилiндр продовжувався десь у глибинi, пiд бетонною пiдлогою. Бiля нього стояло кiлька асистентiв Шрата. Вони запитливо дивилися на нас.

– Мiстер Уоллес дав згоду на експеримент, - коротко пояснив професор. Прошу на хвилину вiдiйти. Ми бажаємо поговорити. Iнструктаж я проведу сам.

Асистенти вийшли з залу. Ми сiли в крiсла. Я прямо запитав Шрата:

– В чому суть експерименту, перетворення?

– Змiна полярностi тiла. Змiна заряду. Перетворення часток вашого тiла на античастки.

– Але ж "той свiт" - це свiт негативних енергiй, - сказав я.
– Куди йде енергiя мого тiла?

– Вона забирається нашою установкою,- вiдповiв професор.
– Ваше тiло стає своєрiдною "дiркою" в вакуумi, в фонi Дiрака. Воно переходить в антисвiт. Але поскiльки спiввiдношення античасток не змiнюються, органiзм мусить iснувати...

– Це дуже гiпотетично, - усмiхнувся я i навiть сам здивувався. Я зовсiм не страшився майбутнього експерименту. Була лише гостра цiкавiсть i пронизливий холодок за плечима, нiби передчуття дивовижних подiй.

– Я вiрю в успiх, - сказав Шрат.
– Ще не все ясно. Може, тут вiдбувається не механiчна замiна часток на античастки, а складнiший процес. Напевне так воно i є. Може, ми в собi носимо обидва свiти або навiть бiльше. Отже, експеримент - це, можливо, розкриття одного з наших власних свiтiв...