Погоня за вівцею

Мураками Харуки

— З вусами?!

— З акуратно підрізаними вусами і неголеними щоками…

Я спробував уявити собі обличчя Пацюка з вусами, але в мене нічого не вийшло.

Професор Вівця накреслив докладний план, як добратися до пасовища. Сісти на поїзд, потім, не доїжджаючи до Асахікава, пересісти на іншу лінію і їхати так ще три години, поки у підніжжі гір не з’явиться місто. Звідти до пасовища — ще три години автомобілем.

— Велике спасибі! — сказав я.

— Щиро кажучи, не радив

би я тобі над міру зв’язуватися з тією вівцею. Мій приклад — добра тому пересторога. Завдяки такому зв’язку ще ніхто на світі не зумів стати щасливим. Бо перед вівцею людські цінності втрачають будь-який зміст… А втім, можливо, у тебе є якісь інші обставини…

— Саме так.

— Тоді будьте обережні! — сказав Професор Вівця. — І, якщо можна, виставте порожні тарілки за двері!

4. Прощавай, готелю «Дельфін»!

Цілісінький день ми збиралися в дорогу.

У крамниці спорттоварів купили альпіністське спорядження і консерви, в універмазі — товсті светри для рибалок і вовняні шкарпетки. У книгарні придбали карту наміченої для обстеження місцевості масштабом 1: 50 000 і книжку в картонній коробці з тамтешнього краєзнавства. Із взуття ми вирішили взяти міцні бутси з шипами для ходьби по снігу, з білизни — жорсткі теплі речі.

— Усе це мені навряд чи пригодиться, — сказала подружка.

— От коли опинишся серед снігів — так не думатимеш! — відповів я.

— А що, хіба ми збираємося там стовбичити до снігопаду?

— Не знаю. Перший сніг випадає вже наприкінці жовтня, отож краще до всього приготуватися. Будь-що може статися.

Повернувшись до готелю, ми запхали куплений товар у великий рюкзак, а зайві речі, привезені з Токіо, вирішили зібрати докупи й передати на зберігання управителеві. Зайвим виявилося майже все, що містилося в її сумці, — косметичний набір, п’ять книжок, шість аудіокасет, вечірнє плаття, черевички на високих шпильках, паперовий пакет з панчохами та білизною, футболка з шортами, похідний будильник, альбом для ескізів, коробка з фломастерами двадцяти чотирьох кольорів, папір для листів з конвертами, махровий рушник, аптечка, фен, ватяні тампони тощо.

— Скажи, навіщо ти взяла вечірнє плаття і черевички на високих підборах? — запитав я.

— Ану ж раптом буде вечірка — що я тоді робитиму? — відповіла подружка.

— Про що ти говориш? Яка там вечірка? — заперечив я.

Однак урешті-решт вона таки запхала у рюкзак акуратно складене вечірнє плаття і черевички на високих підборах. І так само невеличкий косметичний набір, куплений у найближчій крамничці, замість великого.

Управитель готелю радо прийняв на зберігання наш багаж. Я розрахувався з ним за наступний день і пообіцяв вернутися через тиждень-два.

— Ну що? Батько став вам у пригоді? — запитав турботливо управитель.

Я відповів, що дуже.

— Я також іноді собі думаю: от було б добре щось пошукати! — сказав управитель. — А от що — сам не знаю. Батько все життя щось шукав. І досі не перестає цього робити. Змалечку я наслухався багато чого про білу вівцю, яка батькові явилася уві сні. А тому мимоволі мені в голові засіла думка, що справжнє життя — це пошук чогось…

Як завжди, у фойє готелю «Дельфін» панувала глибока тиша. Лише стара покоївка ходила вверх і вниз сходами зі шваброю.

— Та от батькові вже сімдесят три — а вівця ще не знайшлася. Я навіть не знаю, чи вона взагалі існує… Мабуть, батько сам розуміє, що його життя не було дуже щасливим. І мені хочеться, щоб хоч від тепер воно змінилося на краще. Але батько глузує з мене і не прислухається до моїх слів. Бо, мовляв, моє життя без мети.

— А хіба у вас немає готелю «Дельфін»? — м’яко зауважила подружка.

— Крім того, треба сподіватися, що ваш батько вже закінчив свою частину пошуків вівці, — додав я. — Решту ми взяли на себе.

Управитель готелю всміхнувся.

— Коли так, то вже нема про що говорити. Від нині ми заживемо з ним удвох щасливо.

— От було б добре, якби так сталося, правда? — сказав я.

— Цікаво, чи зможуть вони удвох жити щасливо? — спитала подружка мене, коли ми незабаром залишилися самі.

— Потрібен ще деякий час, але я певний, що все в них буде гаразд. Бо, так чи інакше, сорокадворічна прірва, яка їх розділяла, нарешті зникла. Професор Вівця зіграв свою роль до кінця. Тепер нам доведеться розшукувати сліди вівці.

— Мені вони обидва — батько й син — сподобалися, — сказала подружка.

— Мені також, — сказав я.

Уклавши дорожні речі, ми віддалися коханню. Потім вийшли в місто і попрямували до кінотеатру дивитися фільм. І в фільмі багато пар так само, як ми, пристрасно кохалися. Мені здалося, що спостерігати чиєсь кохання — непогана штука.

РОЗДІЛ 8

Погоня за вівцею (III)

1. Народження, розквіт і занепад міста Дзюнітакі

Ясидів у ранковому поїзді, що вирушив із Саппоро до Асахікава, і, попиваючи пиво, читав грубезний том «Історії міста Дзюнітакі». Дзюнітакі — так називалося містечко, неподалік від якого розмістилося колишнє пасовище Професора Вівці. Великої користі від такого читання, напевне, не було. Як і особливої шкоди. Автор книжки народився в Дзюнітакі 1940 року і після закінчення філологічного факультету університету Хоккайдо присвятив своє життя дослідженню історії рідного краю. Наслідком його діяльності на цій ниві стала тільки згадана книжка. Дата виходу — травень 1970 року. Видання перше і, напевне, останнє.