Погоня за вівцею
Шрифт:
— Гм-м-м… — знову прогугнявив він. — Ти хочеш сказати, ніби знаєш те, чого я, не жалкуючи сил, шукав упродовж сорока двох років?
— Справді знаємо, — підтвердив я.
— Напевне, якась нісенітниця!..
Я вийняв з кишені золоту запальничку і фотографію від Пацюка та поклав їх на стіл. Простягши свою волосату руку, Професор взяв запальничку з фотографією і довго розглядав їх під світлом лампи. У кімнаті запала тривала мовчанка. Подвійні віконні шибки не пропускали шуму знадвору, а шипіння — тир-тир! — старої лампи тільки підкреслювало гнітючість навколишньої тиші.
Закінчивши огляд
— Вибачте, — сказав він. — Мене так довго оточували самі ідіоти, що я перестав довіряти людям.
— Та нічого!.. — заспокоїв я.
Подружка приязно всміхнулася.
— Ти можеш уявити собі, у що перетвориться життя людини, якщо її геть-чисто позбавити можливості надавати своїм думкам словесної форми? — спитав Професор.
— Не знаю… — відповів я.
— У пекло! У пекло, де вирують самі думки. Без жодного сонячного промінчика, без краплини води… Таким було моє життя протягом тих сорока двох років.
— І все через вівцю?
— Так! Через вівцю! Вона кинула мене в таке пекло. Навесні тридцять шостого року.
— І ви пішли з Міністерства, щоб її розшукати?
— Пішов, бо всі службовці — йолопи. Вони не розуміють справжньої суті речей. Їм ніколи не збагнути важливості тієї вівці.
У двері постукали, а жіночий голос сказав: «Я принесла їжу».
— Постав і йди собі, — гримнув Професор.
Було чути, як стукнула таця об підлогу і як потім віддалявся тупіт ніг. Подружка відчинила двері і принесла їжу до стола. На таці стояли тарілки — суп з грінками, салат і фрикадельки для Професора і дві чашки кави для нас.
— Ви вже їли? — спитав Професор.
— Тільки що з-за стола встали, — і ми закивали головами.
— І що ж ви їли?
— Телятину, зварену у вині, — сказав я.
— І смажені креветки, — додала подружка.
— Гм-м-м!.. — пробурчав Професор, посьорбав супу і захрумав грінками. — Вибачте, але доведеться мені розмовляти з вами за їжею. Бо зголоднів.
— Будь ласка, будь ласка! — сказали ми.
Зануривши погляд у тарілку, Професор сьорбав суп, ми пили каву.
— Ви знаєте місце на фотографії? — запитав я.
— Знаю. Добре знаю.
— Можете нам показати, де воно?
— Але постривай, — сказав Професор і відсунув набік порожню тарілку. — Всьому свій порядок. Передусім поговоримо про тридцять шостий рік. Почну я. А ти продовжиш.
Я кивнув головою.
— Якщо говорити коротко, — сказав Професор, — то вівця вселилася в мене влітку тридцять п’ятого року. Одного разу під час обстеження пасовиськ неподалік від маньчжурсько-монгольського кордону я заблудився і на ніч забрався у печеру, що випадково потрапила мені на очі. Уночі мені приснилася вівця. Вона спитала: «Можна залізти в тебе?». Я відповів: «Я не проти — залізай!». Тоді я не подумав, що це щось серйозне. Бо ж я розумів, що все це мені тільки сниться, — хихикнув стариган, уминаючи салат. — Такої вівці раніше ніколи не бачив. Як фахівець я знав усі породи овець у світі, однак ця була особливою. Із сильними короткими ногами та прозорими, як джерельна вода, очима. З білісінькою вовною і коричнюватою зіркоподібною плямою на спині. Подібної вівці немає ніде на цілому світі. А тому я дозволив їй вселитися в мене. Як дослідник овець я не хотів знехтувати такою рідкісною породою.
— І що ви відчули, коли вівця вселилася у вас?
— Нічого особливого. Просто відчув, що вівця в мені.Прокидаючись уранці, відчував її в собі. То було дуже природне відчуття.
— Голова ніколи не боліла?
— Ні разу в житті. — Професор вмочав кожну фрикадельку в соус, кидав у рот і жував. — Взагалі на півночі Китаю та Монголії вселення вівці в людину — не така вже рідкісна річ. Серед місцевих жителів побутує думка, що це небесна благодать. Скажімо, в літописі епохи Юань [20] записано, що «зореносна біла вівця» вселилася у Чингізхана… Ну що? Цікаво?
20
Епоха Юань у Китаї період правління імператорської династії Юань, 1271–1368 pp.
— Цікаво! — відповів я.
— Вважається, що вівця, яка здатна вселитися в людину, безсмертна. А разом з нею безсмертною стає і людина, яка її прийняла. Однак досить вівці втекти, як людина втрачає безсмертя. Усе залежить від вівці. Якщо людина їй подобається, вона може залишатися в ній десятки років. А як ні — вмить людину покидає. Людей, яких вівця не злюбила, називають «знеовеченими». Такими от, як я…
Професор не переставав чавкати.
— Після того, як вівця вселилася в мене, я почав вивчати місцеві звичаї і легенди. Розпитував жителів, читав стародавні рукописи. А тим часом серед людей поширилася чутка, що в мене вселилася вівця. Дійшла вона й до мого начальника. Начальнику все це не сподобалося. І мене відправили на батьківщину під тим приводом, що я страждаю «психічним розладом». Як так званого «колоніального дурня»…
Професор Вівця ум’яв три останні фрикадельки і взявся до французької булочки. Навіть збоку було видно, що апетит у нього неабиякий.
— Найбільша дурість сучасної Японії полягає у тому, що ми так нічого й не навчилися від спілкування з іншими азійськими народами. Історія з вівцями — яскравий тому приклад. Занепад японського вівчарства викликаний тим, що на нього дивилися лише з точки зору негайного самодостатнього забезпечення суспільства вовною і м’ясом. Нам бракувало мислення, постійно звернутого на повсякденне життя. Ми намагалися здобути якнайбільшу вигоду лише із скороспілих рішень, які не враховують фактор часу. І так у всьому! Інакше кажучи, не стоїмо ногами на землі. Тож і не дивно, що війну програли…
— Значить, вівця прибула разом з вами до Японії, чи не так? — вернувся я до початку розмови.
— Авжеж! — відповів Професор. — Повернувся на судні з Пусана. Разом з вівцею.
— А яку, власне, мету вівця собі ставила?
— Не знаю! — випалив Професор. — Вона мені нічого не пояснила. Однак у неї, напевне, була велика мета. Принаймні це я зрозумів… Якийсь велетенський план перетворення людського суспільства.
— І це збиралася зробити одна вівця?