Похорон богів
Шрифт:
— Люди живуть скрізь, — аж тепер відповіла вона Доброчинові, який і досі мовчав. Це було схоже на давно обдуману й виважену відповідь. І то був Доброчинів гріх, схоже — неспокутний. Доброчин ще з дитинства знав, що злюб для володаря не має нічого спільного з коханням, злюби мусять лише зміцнювати княжий стіл, а тепер йому стало прикро за небожа. Володимир мав трьох жінок — і серед них жодної лади. За Марію-грекиню світлий князь не відчував гріха, то було данню усталеному поконові: жону мертвого брата мусить повести живий брат. Зате решта дві були цілком на Доброчиновому сумлінні.
Він
Коли б Володимир жив з нею в одному городі, думав світлий князь, усе могло б бути зовсім по-іншому. Але потім він згадав перший рік їхнього спільного життя, тоді Володимир насилу звик до Людмили. Син Малуші дуже важко сходився з людьми.
Й тут Доброчин раптом подумав, що найнещасніші в світі люди — то князі, яким дідній закон дозволяє мати багатьох жінок і наложниць. Він глянув на княгиню впрост, але не зважився висловити свої сумніви вголос. І теж уперше подумав про те, що взяв за Володимира чеську княжну з хрестиком на шиї. «Невже справедливіший отой їхній грецький бог, що дозволяє чоловікові мати лиш одну жінку?» — подумав він. І це теж було вперше.
Він не наважився спитати Володимирову жону, чи носить вона й досі того хреста на шиї. Напевно, потроху забула грецького бога або й свідомо зреклась, бо на покуті стояло кілька золотих і дерев'яних лельок. Доброчин вирішив запитати про це в сестри.
— Ти приїхав з Києва? — озвався застудженим голосом малий Брячислав.
— З Києва. А що?
— Ти наш батько?
— Дурний! — сказав меншому братові старший. — Наш батько пішов у рать. Батьки такі не бувають.
— А які бувають? — спитав Доброчин.
— Молоді, — без вагань відповів княжич Вишата. — Вони привозять з раті маленькі луки й ось такісінькі мечі. — Вишата показав на пальцях.
Доброчин лише тепер згадав, що малим дітям, як і князям, належить підносити дарунки, а він прийшов до них із заплутаним клубком думок.
— Поїдеш до Києва? — спитав у меншого Володимировича Доброчин. — Твій батько сидить у Києві, має многі маленькі луки та мечі.
Брячислав зсунувся з його колін і відійшов до матері, коло якої стояв його старший брат. Це теж було відповіддю.
Було сказано вже все або майже все, в кожному разі, ніхто з них не чекав жодних несподіванок. Молода княгиня гукнула світличну й віддала їй дітей.
— Він не живе з ними, — сказав Доброчин, маючи на оці київських жінок Володимира. — Не живе.
Велика княгиня зрозуміла, про що говорить свекрушин брат, але все вже було виважено й сказано: слова помітно втрачали на вазі. Доброчин із запізнілою жалістю подумав, що коли б він переказав Людмилі так і не сказані Володимиром слова про те, нібито він кличе її до Києва, все могло б обернутися навпаки. Тепер справді було пізно, бо те слово мало бути першим серед усіх мовлених отут слів. І ще ніхто не відав, у що могла вилитися така брехня, бо слова надаються людині здебільшого для облуди.
Він майже по-старечому важко підвівся й сказав:
— Ти народила великого київського князя. Хай помагає йому й тобі Дажбог.
— То залежить не тільки від бога, — незворушно відповіла колишня оломоуцька княжна, але Доброчин помітив у її очах теплинку. Не всі слова втратили вагу. Це його втішило.
З вікон до світлиці впливала ніч — його перша ніч у городі, який окрилив Доброчина й надав колись йому нових сил, щоб він міг утілити в життя найбільшу мрію.
У Києві творилося невірогідне.
Такі юрбища народу Доброчин бачив востаннє того дня, коли за ровами стояв печенізький хан і готував дробини до приступу. Це було тоді, коли стара княгиня вже доживала, а Святослав ратився з булгарським царем: п'ятнадцять тому років.
Щось подібне діялося й тепер. Вулицями від самого ранку ходив люд із свічками та смолоскипами, а попереду кожного юрбища йшли волохи й заводили пісень. Починалася перунова сідмиця. Але такі ходіння пам'ятали хіба що найстарші київські діди, бо вже довгі роки кияни вважали Перуна поваряженим богом, на якого варяги казали Тор, а кияни зневажливо звали його Туром або Змієм, мав-бо бичачу голову й повну пащу вовчих зубів.
Тепер волохи оголосили киянам, що Перун — споконвічний полянський бог, лише довгі роки паплюжений і кривджений. Позгадували й старовинні перунські пісні, в яких говорилося про грізного повелителя дощу, грому й блискавки, котрого вголос належало звати Перуном, а пошепки й подумки Стрибогом.
Оскільки перунських волохів у Києві вже не було — останній помер тому літ із тридцять, — потребу Перунові взявся чинити Велесів ченець Стан, старійшина серед волохів.
Усе йшло більш-менш гаразд, аж поки хтось із прочан упустив смолоскипа під стіжок соломи. Стіжок швидко затоптали й залили, однак великий боярин Претич, новий тисяцький воєвода й суддя, вельми стривожився, бо перунська сідмиця тільки почалась, а далі могло бути гірше.
Претич зібрав підлеглих йому соцьких і звелів, щоб сторожа пильнувала на кожному кутку й кожній вулиці. Але сторожу незабаром теж охопив перунський шал: нарочиті сторожові мужі часто приєднувалися до богомольців.
Це викликало в тисяцького ще більший страх, і він подався до нового головного воєводи Ждана. Ждан Будимирович виділив йому п'ять сотенних полків, щоб стерегли городську сторожу.
Липневе сонце несамовито пекло, а прочани ходили вулицями Києва, спускались Боричевим узвозом на Поділ, де на торжищі стояв колись бовван бога Тора, а тепер здіймався вгору дубовий Перун, не позолочений, як на Священному пагорбі під княжим двором, а просто висічений з товстого стовбура. Потім шестя попід Претичевим дідинцем звертало на Гончарі, тоді йшло за дідинець на Кожум'яки, несучи тисячі смолоскипів і свічок, а далі знову верталося на Поділ і бралось узвозом на Гору.