Похорон богів
Шрифт:
Новий рік застав Претича на Сеймі. Головний воєвода не хотів порушувати великого свята й дозволив розбити стан. Дружинники і вої чинили треби місяцеві, а вранці струшували іній з дерев, щоб натирати ним обличчя. Новорічний іній був добрим знаком на наступний рік.
З одного боку стан захищало довге болото, а з двох інших боків — яри, але Претич не дав дружині й воям вилежуватися, змусивши мало не цілий щедрий вечір копати рів. Хоча тут була ще Сіверянщина, але за поприще починалися витоки Оки, звідки можна було сподіватись вятичів.
І ще одним був знаменний для Претича вчорашній
Наче й не жив, трохи розгублено думав головний воєвода, їдучи за тридцять сажнів позаду сотні сторожових, які пильно вдивлялися в заповиті снігом луки та переліски. Наче й не жив...
Ця думка навідувала його тепер дедалі частіше, бо коли чоловікові зверне за шістдесят, він мимоволі озирається, а в серці зроджується терпкий холодок: коли ж воно минуло?..
Ще наче вчора збирався з князем Святославом на Дунай, а Святослава вже давно немає живого. Десятий рік...
Претич був задоволений, що нарешті помстився за його смерть, — торік він наздогнав Ільдею-хана коло самих Порогів і не заспокоївся, поки побачив під ногами його труп. Більшою втіхою було б скарати хижого печеніга, вимовивши в ще живі очі оті слова, які Претич не раз повторив подумки, доки ганявся за цим Свенельдовим зятьком: мовляв, ну то чи солодке було вино з лоба Святославового? Син Курі-хана мав одчути всю вагу свого злочину бодай в останню хвильку життя.
Але Ільдеї-ханові хтось розчерепив лоб молотом.
У тій раті Претичеві дісталося чимало всякого ханського добра. Хтось із воїв показав йому химерну братину, обкуту золотом і сріблом. Братина дуже нагадувала череп, і головний воєвода звелів кинути її в священні води Дніпра — між зуби порога Ненаситця. Можливо, то була Святославова голова.
Претич виховав свою обітницю, дану над безголовим трупом вождя. Але веління Доброчина так до кінця й не виконав: Местиша Варяжко разом з кількома сотнями недобитих варягів утік, а тепер надійшли вісті, ніби вятицька коромола — його рука. Син Свенельда й онук Ольга був невловний і всюдисущий, мов перевертень або лиха мара, й головний воєвода київський, відчувши сьогодні на плечах тягар своїх немолодих літ, з гіркотою подумав, що ратям і коромолам нема кінця. Коли був молодий і кров бурхала в жилах, усе прибрав до своїх рук Свенельд: боярів-слов'ян відтручували або 6 нищили. Святослав з'явився лише на короткий час, а по його смерті Свенельд іще дужче розперезався — тільки Претича якось оминув, бо вбивство Святославового воєводи могло викликати загальну смуту.
А коли в Києві сіли Володимир та Доброчни, повернувши владу своїм уцілілим князям та боярам, Претичеві минув шістдесятий рік.
Учора ж йому пішов шістдесят четвертий. Дивне людське життя, думав Претич, зачепивши повід за луку сідла. Допоки сидиш у безчинстві та сподіваннях, і воно мовби стоїть, а тепер літа завихрились і замелькали, як листя в листопад. За останні три роки він не мав коли вгору глянути, а сьогодні несподівано відчув, що плечі йому притисла старість.
Претич узяв повід з луки й спонукав коня. Попереду ввдиівся виярок з чагарями — це могли бути витоки Оки, за якими починалися переділи вятичів.
Вятичі не мали городів, сиділи по весях, а в ратну пору збігалися за частоколи городищ, і це утруднювало Претича. Якщо Местиша Варяжко й справді десь тут, думав, ідучи, Претич, то він наврядчи замкнеться зі своїми людьми. Для Претича взяти таке городище було раз плюнути. Местиша мав чатувати серед лісів та боліт, як це роблять вятицькі чи дреговицькі воєводи, отже, треба було пильнувати болота й ліси.
Але був ще вятицький князь Судка, про якого Претич також мало що знав.
Весі в цих місцях траплялися дуже рідко, й двоє тутешніх селюків, які викликалися доброхіть бути провідниками, називали кожну весь, розташовану на берегах Оки та притоки Зуші, але не знали поблизу жодного городища чи городка, придатного для оборони. Однак Местиша Варяжко та Судка мала бути неподалік — це стверджували й провідники-вятичі. А Претич вірив селюкам, які тільки через те виказували свого князя, що князь Судка злягавсь із Свенельдовим сином та збіговиськом варязьких розбишак, надумавши відложитись од Києва.
Й це припущення підтвердилось того-таки дня.
Перед обідом воєвода сторожової сотні малий боярин Чурило Пленкович, колишній перемислянський купець доповів головному воєводі, що за Окою вештається чимало якихось людей. Претич наказав вислати кількох піших вивідників, і коли ті за годину повернулися назад, стало ясно, що то коромольний Вятицький полк.
— Це сказав і один селюк з отої весі, що по цей бік Оки, — доповідав здоровезний богатир Чурило Пленкович.
— А Местиша Варяжко там?
— Не схоже. В князя Судки сама піша рать, а Местишині мають бути верхи.
Претич запитав:
— Скільки в князя вятицького?
— Тисячі півтори чи дві, — одказав колишній богатир князя Мешка.
— Одне діло — півтори, — розсердився Претич, — зовсім інше — дві!
У Претича була тисячна дружина й стільки ж воїв. Такою витятою двох тисяч не застережеш, думав головний воєвода, а якщо цей Судка між мечем і щитом обрав меч, то не піде на жодні перемови; а він же знає, на що йде. Коли б у Судки було не більше півтори тисячі, Претич ризикнув би вдарити просто через Оку — нагнати на Судку страху, збити перші в'ятицькі ряди, а там уже дай боже щастя. Але він не міг ризикувати двома тисячами проти двох, навіть якщо в Судки немає коней. Чурило Пленкович зрозумів думки воєводи й потупив зір:
— На поєдинку значно легше битися...
Претич більше не докоряв. Зізнання молодого боярина його остудило, він гукнув челядина й знову сів у сідло.
— Рать піде через Оку першою. Так і скажи Янові Усмошевцю.
У тій витязі Яна Усмошевця було наставлено ратним воєводою, хоча Ян довго впирався й не хотів брати воєводської булави.
— А як вятичі добре насядуть, я пущу дружину льодом он за того острівця. Так і перекажеш Янові.
Чурило Пленкович зострожив коня. За півгодини рать ступила на кригу, Судка помітив її й почав стрункими лавами спускатися з пагорка до Оки. Тепер уже можна було полічити всі його сотні. Разом з княжою верховою сотнею двадцять один полк. Але всі вої були в личаках і зоружені переважно куцими рожнами, лише в декого висіли при боці односічні мечі, як у дреговичів і кривичів, — це головному воєводі було добре видно з-за дерев острівця, куди він швидко перевів дружину.
Тепер Претич молив ратного бога про те, щоб Судка звів свої сотні до берега, перш ніж Ян Усмошвець перейде через Оку. Річка була вузенька й звивиста, але виметений вітром лід синьо блищав, даючи взутим у чоботи київським воям неабияку перевагу.
Лави вятичів нестримно сунули вниз, ратний бог полян прислухався до молитви Претича, й перші київські та вятицькі сотні зіткнулися ще на льоду.
Ян Усмошвець одразу збагнув свою перевагу. В київських ратників були двогострі довгі мечі — кожен майже такий удовжки, як вятицький рожен. Кияни намагались поскіпати вятичам ратища, а коли в такий спосіб знеоружені Судчині вої бралися за мечі, доводилось одступати перед киянами, бо в цих оружжя було довше й гостре з обох сторін.