Похорон богів
Шрифт:
— Я також був закупом у дитинстві, — сказав Ян Усмошвець. — Майже обільним холопом. І відаю, що то таке. Мені не треба холопів.
— І мені. — докинув син Муромця. — Навіщо мені той хо-ло-оп? Що би я став з ним чини-ити? Маю тілько коня та меча, а їм уже якось і сам зможу дати ра-аду.
Доброчин сказав:
— Холопа можна продати. Двадцять гривних кун.
Син Муромця лише махнув рукою:
— А якби він сьогодні вибив у мене молота з рук? Ме-ні ж ру-уку мало не зсудо-омило, коли Чурило Пленкович замахнувся був з-поза плеча. Тоді він мав би продати мене холо-опом.
Світлий князь Доброчин
Ще вранці він почував себе незручно віч-на-віч з колишнім другом Яном, а тепер розчулився мало не до сліз. Йому від цього стало ще незручніше. Він нахмурився й потяг ноги до свого шатра, а незабаром звідти прийшов молодий дружинник:
— Звелів світлий князь, щоби ви прийшли до нього.
— Щоб хто та хто? — перепитав Ян дружинника.
— Всі вчотирьох!
Богатирі перезирнулися й почали неквапом підводитись, а коли потім увійшли до княжого шатра, Доброчин сказав тому самому дружинникові:
— Піднеси боярам по братині вина.
Крім світлого князя Доброчина, в шатрі сиділи Претич і Ждан.
Претич розтлумачив оторопілому дружинникові:
— Не Жданові Будимировичу та мені, а отсим чотирьом боярам. Чи ти глухий?
— І мало-ому? — «Малий» був вищий од нього на дві голови.
— І «малому»! — потвердив Доброчин, а богатирі аж роти пороззявляли.
Так закінчився цей несподіваний і для самого Доброчина пир.
Про нього потім гомоніли не один місяць.
Світлий князь Доброчин повертався до Києва, коли оратаї почали звозити з нив снопи. На Боричевому току стояла височенна й довга скирта, звідки чувся розмірений перестук ціпів: Підгірна верв молотила пшеницю всією громадою.
Але тільки-но старша дружина наблизилася до гаю Копиревого кінця, як назустріч їй висипав увесь низовий і горішній Київ.
Попереду їхав конем великий київський князь, оточений сотнею святково вбраних дружинників, на чиїх копіях маяли великокняжі стяги та прапорці — восьмикутні сонця Дажбога.
Володимир висів із сідла, підійшов до вуя.
— Зі змогою тебе! Я вже все знаю.
— Дажбог помагав, — озвався Доброчин і глянув прискіпливо на небожа.
Володимир був якийсь не такий. «Що сталося з сестриним сином?» — стривожився світлий князь. Зміна здавалася разючою.
Небіж глянув на вуя й посміхнувся в ріденький вус. Володимир і сам усвідомлював, що тепер він уже не той юнак, яким Доброчин залишав його перед походом. За ці кілька місяців юний великий князь раптом змужнів. Хоча навряд чи це сталось аж так раптом. Адже всі ці місяці вів відчував відповідальність за свою землю й свій стіл. І вперше усвідомив себе великим київським князем.
Доброчинові мовби хтось підказав, що сталося з його небожем. З яйця вилупилося орленя.
Нараз Доброчин одчув себе старим і стомленим.
— А це хто? — спитав князь Володимир.
— Сватівники.
— До мене? — байдуже поцікавився він, ще раз глянувши на чужоземців.
— Цего разу до мене, — ще дужче спохмурнів Доброчин. — Цего разу до мене.
Вони знову посідали в сідла й уїхали в браму Красних воріт, поминувши колишній Блудів двір та дідинець Претича. Настрій повернувся до Доброчина аж біля Княжих воріт, коли він побачив дітей та жону Богуславу.
— Приймай сватів, світла княгине! — сказав уже веселим голосом Доброчин, а Богуслава раптом збагнула все й зблідла:
— Вона ж іще дитя...
— Нічого не вдієш, — заспокійливо сказав Доброчин. Його погляд зупинився на Священному пагорбі, де два роки тому шкірив пащу хижозубий варязький бикозмій Тор. Перед витятою в травні пагорб іще був голий, а тепер сяяв проти серпневого сонця золотими й срібними ликами дідівських богів і богинь.
Володимир дивився на вуя, намагаючись угадати по його очах, про що він у цю мить думає. Володимирові ж пригадався берег чужого моря й освітлене вогнями знадвору темне шатро: це видиво пригадувалось йому дуже часто. Доброчин помітно зблід, лише для бадьорості посміхався. Він підійшов до Священного пагорба й зняв із себе меч і шолом. Золотий Дажбог дивився на нього усміхненими дитячими очима, що їх викарбував подільський хитрець-коваль, але ці очі мали дивну властивість бачити.
Світлий князь відчув докори сумління й несвідомий страх. Він намагався себе переконати, що витворене людською рукою — то мертва річ, позбавлена здатності чути й видіти, але той острах не минав. Доброчин учинив гріх перед дідніми богами, тяжкий і непоминущий гріх, пообіцявши охрестити свою маленьку доньку Славку...
І все-таки він відчував, що не може зректися даного слова — даного не задля себе, а задля землі.
— Принесу в жертву свого найлюбішого конягу, — сказав він, роздивляючись нових богів на Священному пагорбі. Віддалік Дажбога стояв дубовий Перун, у якого було срібне обличчя й довгі золоті вуса, а з гладенького тімені звисав золотий-таки довгий вузький чуб, як у деревлянських жупанів чи в загиблого десять літ тому князя Святослава. Що довше дивився Доброчин, то дужче нагадував йому чубатий бог покійного зятя; певно, так зумисне вчинив подільський коваль. За Перуном стояв багатоликий і всевидющий Семиярйло, що вособлював кожну пору літа 6 весни; коли оратай оре й коли сів та молотить. А ліворуч од Дажбога стояв Велес — його ще називали Волосом: бог багатства та купців, якому в останні роки творили потребу навіть варяги. За богом громів стояв Сварог — володар вогню небесного, йому приносили жертви ковалі, а далі виднілись боввани Лади та інших богів і богинь полянських, деревніх і сіверських. Доброчин покликав огнищанина й сказав:
— Складеш по гривній срібла перед кожним богом, а Дажбогові — п'ять.
На зустрічному пиру він спитав у Володимира;
— То як у Києві — все гаразд?
Володимир відповів не одразу — він ще вранці здавався Доброчинові смутним.
— Погомони з Олафом...
Із голосу його Доброчин відчув — сталося щось вельми важливе й неприємне.
— Про що? — запитав він так само тихо.
Володимир відповів:
— Про його вуя.
— Вийди до сіней. А я видибаю трохи перегодом.