Похорон богів
Шрифт:
Претич торік її добре поколошкав, навіть убив головного печенізького хана Ільдею. То була давня мрія Претича: помститись Дикому степовикові за Святославову смерть.
А Доброчин ще тоді зрозумів, що того замало. На місце вбитого Ільдеї-хана сів його братко Булгак, і печенізька орда знову згуртувалась.
Після довгої перерви печенізькі наскоки без угаву тривожили Київ уже п'ятнадцятий рік: відколи Куря-хан мало не взяв був його приступом. Святослав тоді попер Курю-хана аж за Дін, це, здавалось, навіки чи бодай надовго. Але на третє літо великий
Доброчин сказав Претичеві:
— Мій швагер був хоробрий муж, але для волостелина цього не досить.
Претич не розумів, чому Доброчин говорить про Святослава, коли належало говорити за радимицького князька. Воєвода завжди ревно ставився до Святославової пам'яті й тепер нахмурив брови. Доброчин пояснив:
— Поки на сході сиділи касоги та ясичі, степовикам не було волі розгулювати аж до Дніпра. Тепер же наче прорвало греблю.
Претич так само похмуро мовчав. Він любив Святослава, одначе ніколи не дарував йому й хиб. Справа була не тільки в ясах та касогах. А Хазарський хаканат? Хіба не то була головна гребля між Дніпром і диким степом? А Святослав розгромив і хазар Претич мигцем глянув на світлого князя, який замислено потирав долонею золоте руків'я меча. Хотів сказати Доброчинові про це — й роздумав. Зруйнування хаканату нічого не віднімало й нічого нового не додало. Це було лише доруйновування тієї самої греблі. Потім на думку йому спало щось інше, й він сказав:
— Забуваєш про щека Ольга: цю греблю почав руйнувати він.
Доброчин мусив згодитися. Почав справді щек Ольг. До нього на сході сиділи угри, які своїми ордами стримували орди степовиків, а Ольг показав їм дорогу через Русь на захід.
Це начебто змирило обох. Доброчин заходився міркувати, як краще спинити радимицьку котору, щоб не зв'язувати собі рук перед задуманим походом на печенігів. Якщо Местиші Варяжкові пощастило минулого літа перебратися в степи, він міг дійти згоди й з новим ханом Булгаком. Доброчин сказав:
— Погано, що ми мало знаємо.
— Про що речеш?
— Про доньку Людвіка Свенельдовича. Ти не зміг її тоді взяти в полон, а ми тепер навіть не відаємо, чи є в неї сини від Ільдеї-хана, чи нема.
Претич відповів:
— Хан Булгак не схоче ділити владу із синами Ільдеї-хана, якщо Аюдвікова доня Ольгерда й народила йому десятьох синів.
— Про це ж і мислю, — не посміхнувсь у відповідь Претичеві Доброчин. — Якщо Ільдея залишив по собі бодай одного сина, — сказав він, — то цей син мусить бути в Києві. Зрозумів? Щоб ми могли грозити Булгакові: «Коли спомагатимеш нашим ворогам — споможемо синові Ільдеї-хана!» Зрозумів?
Він допитливо глянув на тисяцького воєводу. Претич замислено кивнув.
Доброчин міг власними силами добити печенігів, прогнати Булгака за Донець і навіть за великий Дін, віддавши його на поталу іншим ордам. Але Доброчин відчував, що рано чи пізно все довелося б починати заново: різним степовикам за Доном та Волгою ліку не було. Про це свідчили саркельські та хорезмські гості, а також київські купецькі товариші.
З печенігів треба було створити нову греблю, зруйновану Ольгом та Святославом протягом багатьох останніх десятиріч.
— Пошлеш Вовчого Хвоста на радимичів, — несподівано сказав Доброчин.
Претич здивувався. Вовчому Хвостові минав чи не сімдесятий рік. Претич напружив пам'ять — виходило майже на те: шістдесят дев'ятий; Ульвсванс був старший од нього на п'ять літ. Він знову підозріливо глянув на світлого князя. Чи не мститься за минулий рік, коли Претич підкорив лише вятичів, а Местиші Варяжка так і не наздогнав? Але Доброчин розвіяв його підозри.
— А ти підеш за Рось і за Сулу. Мусиш привести мені бодай одного ханича, — сказав він. — А ще ліпше — ввесь виплодок Ідьдеї-хана.
Князь мусить бачити на тридцять років уперед, не без самовдоволення подумав Доброчин і тут-таки згадав отця Григорія, якому належали ці слова. Вперше за стільки літ він згадав про нього минулого року.
Коли Претич пішов виряджати нарочитого до Вовчого Хвоста, Доброчин звелів челядникові гукнути отця пресвітера, якого ще наприкінці грудня сказав перевести з Вишагорода-Деснянського й посадити в Ольжиному дворі — Вишігороді-Київському.
Він глянув на Григорія й ще від порога запитав:
— Скільки належить бачити наперед волосному князеві?
— На тридцять літ! — урочисто проказав отець Григорій. — Властелинові належить бачити далі од усіх.
— Замало, — цикнув язиком і розвів руками світлий князь.
— А як ти вважаєш?
Доброчин раптом спохмурнів. Хотілось поділитися з «отцем» допірішніми думками, а тепер несподівано відчув, які вони дрібні й недалекоглядні. Він роздратовано сказав:
— Це ти так навчав мене замолоду — тридцять літ... А треба на сто й на триста.
— Це людському розумові не до снаги, — заперечив отець Григорій. — Так далеко може видіти лише бог.
Доброчин глянув на Григорія з недовірою, хоча тут не могло бути двох думок.
— А що діяти! — трохи згодом уже примирливіше сказав він. Останнім часом він утратив оте чуття впевненості, яке досі не полишало його. — Богам то не дивно. А нам...
Отець Григорій з повагою глянув на світлого князя, якого знав ще хлопчиком біля Подільських та Княжих воріт. Від настовбурченого хлопчика не лишилось і сліду, але пресвітер Григорій відчував, що час і для нього не минув зовсім безслідно.
Щось подібне думав і Доброчин.
Раніше, за часів його невільницьких літ, отець Григорій поділяв людей на язичників та християн. Але вже кільканадцять років розрізняв народи й за найменнями. Християнську Булгарію захопив християнський грецький цар — це нині було найголовніше для Григорія. Тепер він уже не казав: «Усі християни суть діти господа бога», бо деякі християни виявились лихішими за бісопоклонців і бісових дітей. Коли Доброчин якось нагадав йому цю істину, отець Григорій глянув на нього стражденними очима й зробив сам для себе несподіване відкриття: