Похорон богів
Шрифт:
Це вже більше скидалось на правду. Коли брати пішли, Самуїл сказав Доброчинові:
— Київ уже раз дошукувався нашої землі. Хіба йому мало своєї? Таких обширів не має жоден у світі цар.
— Святослав був онуком вашого царя Владимира, тому мав Булгарську землю за свою. Святослав помер перед чотирнадцятьма літами...
— Але тут єси ти, — перебив цар світлого князя.
— Я не для цього прибув сюди...
— Для чого ж? — Самуїл схрестив руки на грудях і став схожий на куцоногого степового боввана.
— Для чого? — замислено
— Трьох... і сина Івана-Радомира, — підозріливе глянув на нього Самуїл. — Чого запитуєш? — Доброчин мовчав, і Самуїл повернувся до сказаного раніше: — Ти прийшов не дошукуватись Булгарської землі, а полонив булгарського царя і його воїв... І речеш про «вічну любов».
Доброчин засміявся:
— То не я тебе полонив, царю Самуїле! Тебе полонив той князь, що в мені.
— Для чого? — вже чи не втретє спитав булгарський цар.
— Для тої ж таки вічної любові. — Оте дивне й трохи бентежне враження від царя, що охопило було світлого князя, тепер остаточно пройшло. Він зрозумів цього чоловіка.
— Але ж ти прийшов на клич грецького царя?
— Євнуха-паракімомена! — поправив його Доброчин. Це було важливо. — А ти забув про одне, я це казав тобі ще коло брами, — нагадав він. — Греки чекали на нас під Несебром у кінці березіля. Нині ж маємо Юрів день.
— Ти умисне припізнився? — з недовірою в голосі спитав Самуїл. У кінці березіля він розбив греків під Несебром.
Доброчин кивнув:
— Зима затримала. — Він заклопотано подивився на тлумача під стіною, але все-таки доказав: — Тепер євнуха-паракімомена вже немає живого, це путо спало мені з рук, був-бо я взяв у паракімомена многе срібло й золото. А тебе й цей город я полонив .на те, щоб ти віддав свою доньку за князя Володимира. Оце моє слово тобі.
Самуїл опустився на лаву під стіною, де сидів ошелешений тлумач. Цар теж був не менш розгублений — він аж зблід.
— Негоже віддавати хрещену душу за нехрещеного — нарешті проказав цар.
Це нагадало Доброчинові слова отця Григорія який сказав був йому в давні часи, що всі християни суть Христові діти. Світлий князь запитав:
— Оддав би ти дочку грецькому цареві?
Самуїл потупив зір. Це було навіть смішно. Хто не хотів би породичатися з самим грецьким царем? Але той гидував варварами — навіть доньками давно хрещених князів і королів. Пощастило тільки Оттонові Другому, якому небіжчик паракімомен Василій оддав сестру Василія-царя. Був і ще один випадок перед шістдесятьма роками: тоді цар Роман Лакапин видав онуку за булгарського царевича Петра, але й сам Роман не був царського роду — він зарізав законного царя Олександра й сів на його столі, до того ж і видав за варварського царевича не доньку — онуку!
Самуїл і досі мовчав, і Доброчин зверхньо засміявся:
— Отож бач? А й ти не царського роду, а батько твій Никола й не князем був, а боярином. Так я кажу?
Самуїла неначе вдарило:
— Мене помазав на царство патріарх!
— Булгарський, — мав за необхідне вточнити Доброчин. — Отож видиш? Усе в людських руках: і земне, й небесне... Нині патріарх помазав тебе, взавтра помаже когось іншого.
Затяжне Самуїлове мовчання свідчило про те, що він урешті замислився. Доброчин підійшов і став над ним. Це мовби само собою вивищувало київського князя, Самуїл несвідомо відчув те, підвівся й одійшов до вікна. Двір був повний київських дружинників, що остаточно зламало булгарського царя.
— По которому року їм минуло? — спитав Доброчин, збагнувши стан царя Самуїла.
Тлумач не зрозумів і перепитав. Доброчин розсердився:
— Ти хто єси: русин?
— Тиверець, — промимрив чоловічок.
Доброчин охолов:
— Питаю про царівен.
Не обертаючись до вікна, Самуїл мовив:
— Велику ціну з мене гнеш, світлий княже.
Доброчина почало знову брати на шал. Скільки ж стоятиме той грецький бог на його дорозі! Він спробував заспокоїтися й кинув до вікна:
— За віно поверну тобі цей город! — Голос нагадував кинутий у шибу камінець, і Доброчин додав значно тихіше: — А булгарам поверну їхнього царя, — й силувано посміхнувся. Це несподівано примирило обох. — А вчорашній полон можеш забрати.
Самуїл так само непорушне й мовчки стояв коло вікна, але те мовчання вже було інше. Він сказав:
— Брат мій Мойсей теж має доньок. Візьми за великого князя Володимира одну з них.
Доброчин весело й зовсім вільно засміявся:
— Візьму твою! Але й брата твого Мойсея не зобиджу — візьму двох.
Це несподівано змирило їх удруге, булгарин опирався вже з останніх сил.
— Обох зразу? — запитав він. — Скільки ж жінок має князь Володимир?
— Три.
— Наш закон велить мати одну жону,
— А наш стільки, скільки подужаєш! — сказав світлий князь. — Дві жони Володимира хрещені. Тепер буде ще дві.
Доброчин раптом затих і нахмурився. Думка понесла до далекого звідси підкиївського села, де лишилась дивна русява дівчина Ліла-Софія, на шиї якої теж був хрест. Вона клялась обернути Доброчина в свою віру. Кожного разу дорогу Доброчинові перетинав цей хмароокий грецький бог, од якого не було спасу й спочинку: Христос, Христос... Князь відчув наплив страшенної втоми.
— Дам тобі шеститисячний полк, — сказав він Самуїлові. Це вже не було віном за доньку та небогу царя — це був давній, ще київський задум, виважений перед походом на Дунай. За той полк він уже отримав платню від небіжчика паракімомена, якого нарешті зарізав грецький цар. — Лише перебери київських воїв у булгарські свити, бо греки перестануть пускати до Царягорода наших купців. А може, й не тільки для цього... — вголос подумав світлий князь.
Він знову відчув у собі старечу втому. Тоді з надією глянув на булгарського царя. Самуїл нарешті відійшов од вікна й сів до столу, заставленого не по-царськи бідно. Він здавався просто викрученим...