Похорон богів
Шрифт:
— Ти чого стоїш тута? — спитав здивовано він.
Дівчина підвела на нього пойняті імлою очі:
— Жду тебе.
Доброчин озирнувся до воріт Ольжиного двору. На містку над ровом було повно дружинників і сторожів, які знітилися й почали ховатись один за одного та за браму, а з Кожум'яків котився вгору гуртик отрочат, певно, щедрувальників, які йшли посівати в цей Володимирів двір. Доброчинова рука сіпнулася. Першою думкою було огріти русяву наложницю межи плечі бичем, бо виставила його на загальне позорище, натомість він перехилився з сідла, взяв
Й, уже не звертаючи уваги на дружинників та на дітей, погнав коня до Почайни. Спинився лише біля княжого двору Ольжиного села.
— Сидітимеш тута?
Дівчина й досі міцно тримала його за шию й горнулася до грудей.
— Сидітиму.
Він згадав, як вона стояла в снігу під дерезою:
— Чого втекла?
— Боялася... щоб не передумав молодий князь.
— Пощо це мав би передумувати?
— Бо я найкрасніша серед усіх його дівчат. Міг розкаятися, що віддав тобі. А я ж незайнята...
— Хто тобі сказав, ніби ти найкрасніша? — засміявся Доброчин.
— Сама себе бачила в зиркало.
З прибудови вийшла тивуниця й заходилась одмикати хором.
— Три дні непалено, — застерегла вона, позираючи на князя та його наложницю. — Допіру збігаю запалю... Давно не рипані двері весело рипнули.
Того вечора ніхто в Києві не знав, що сталося з Доброчином Маломировичем, чому він скликав гостей до свого хорому на новорічний пир, а сам наче в землю запався. Про це знала тільки його жона, світла княгиня Богуслава, бо людина зрештою не голка в сіні й не пліточка в Дніпрі: людину видно здалеку...
Такої раті йому ще не доводилося сукупляти. Дружина й вої йшли окремими полками й були схожі на три нескінченно довгі змії. Товар рухався понад берегом, сажнів за сто праворуч ішли кінна дружина й піший ратник полк, а третя витяга сунула водою: двісті дракарів і насадних човнів та ладь. Досі Доброчин збирав по шість-вісім тисяч, сьогодні за ним Ішло п'ятнадцять тисяч мечів.
Од гирла Дніпра до гирла Дунаю рухалися два тижні. П'ять днів тому ввійшли в Дунай, а не бачили на тому боці жодного булгарського воя. Воєвода Претич сказав, що трохи нижче від Дрестра є чималий острів, і Доброчин, приклавши до очей долоню, вдивлявся в каламутну дунайську широчінь. Ця порожнеча починала його бентежити. Мав таке відчуття, що женеться за невидимою марою: жодної душі на обох берегах.
Він суворо попередив рать і дружину, щоб і не заглядали до придорожніх сіл, бо перед виступом уклав з тутешніми князьками угоду. Місцеві чорні люди все-таки остерігалися й не показували носа з хуторів та сіл. однак булгари на тому березі вже давно мусили б показатись, і ця безмовність непокоїла його. Доброчин ладен був знову запідозрити греків, яким із самого початку не довіряв. Той лукавий оскоплений паракімомен Васнлій міг улаштувати яку завгодно пастку, як він улаштував своїм численним ворогам.
«Але наврядчи греки зважаться», — подумав він, озирнувшись на нескінченні полки дружини й раті.
Перший острів Доброчин побачив аж під обід: жовта смуга виникла відразу за переліском, з якого до Дунаю впадав неширокий рудий струмок. Острів видавався досить зручним для переправи: низенькі миршаві кущі й піски, які не могли чаїти жодної несподіванки.
— І протока з того боку острова вузька, — сказав Претич, згадавши подію чотирнадцятирічної давнини: Свенельд утік з усією кінною дружиною саме через цей острів, покинувши Святослава з геть пошарпаним пішим полком. — Тут швидко переберемося й на ладдях, і плавом.
— І, може, не буде оцих боліт, — сказав Доброчин старому воєводі, якого перед витятою призначив головним: то було само собою зрозуміло. — Болота й болота п'ятий день!..
Ладді пристали до острова й скинули своїх воїв, потім швидко повернулись і почали переправляти іншу пішу рать. Дружину Доброчин поки що лишав на лівому березі. Вивідники висадились у булгарських переділах і незабаром доповіли, що бачили роз'їзд навпроти горішнього краю острова. Дружині Доброчин і Претич дозволили переправитися тільки тоді, коли сторожова сотня обстежила ввесь острів. Самі піски та обрідний верболіз.
Булгари й досі нічого не підозрювали. Претич мовби сам до себе пробурмотів, але щоб світлий князь міг почути:
— Святослав перед витягою рядив сла.
Цю приказку знав кожен киянин: «Іду на вас — бороніться!» Доброчин так само ні до кого проказав:
— Був ще молодий вельми. Ратна мудрість у тім і є, щоб коротшим мечем дістати довшого. Як ото тебе мій сват Мешко у витоках Дністра.
Аж тоді глянув на шістдесятип'ятирічного великого боярина, який і досі жив пам'яттю молодих літ. Але Доброчин подумав, що з такою раттю міг би спокійнісінько попередити булгар, і він примирливо сказав Претичеві:
— Ми ще ж не виділи живої душі.
Спершу переправилася старша дружина — воєводи й решта княжих мужів, а потім у ладді й насади сіли молоді дружинники, кожен підтримував за повід свого та заводного коня, а дехто й воєводиного. По той бік острова протока була ще вужча, ніж по цей. Коли дружина та рать вилаштувались на правому березі полками, Претич почав переправляти товар. Вози накочували на ладді помостами, по два вози на ладдю й насад, а волів погоничі гнали у воду в ярмах і хапалися за їхні хвости.
Раннього надвечір'я, коли сонце почало хилитися за верхні острови, що тяглись угору нескінченною вервечкою, воєвода сторожового полку доповів:
— До Дрестра версти чотири.
Доброчин звелів далі не йти. Це було на догоду Претичевим спогадам, які мали здатність пекти. Коли після переправи минали село Остров, Претич звелів узяти там кількох вилицюватих булгар, схожих на печенігів. Тепер ці люди зізналися під батогом, що дрестрськии коміт усі дні пильно стежив за київською раттю, а в Дрестрі сидить сам цар Самуїл.