Похорон богів
Шрифт:
— Ругвальд покликав її, а вона каже... — Ждан знову замовк, але Доброчин суворо блимнув на нього, й він доказав: — Княжна Ругнеда каже: «Всі родичі вашого князя були холопи й робітники, а я княжна з діда-прадіда. Хай мене вб'ють, щоб я роззувала робичича. А ще мене хоче Ярополк. Це істинний князь, і я піду за нього».
— Оце й усе? А князь полоцький що мовив? — засміявся звеселілий Доброчин.
— Ругвальд мовив... Що також не хоче розводити водою княжу кров, — рішуче закінчив Ждан Будимирович.
Доброчин не хотів одразу ж іти на приступ, і не через те, що Полоцьк міг учинити йому шалений опір. Це мало бути так або так. Якщо князь Ругвальд зважився назвати його й Володимира холопами, це могло означати тільки те. що він відчуває достатньо сил для боротьби з новгородцями.
Ругвальд недавно з'явився в цих краях — Свенельд покликав його два роки тому з-за моря, бо цей свейський ярл доводився йому далеким родаком, а Свенельд усе життя намагавсь обкластися родаками чи бодай єдиноплемінцями.
Всі четверо старих воєвод, убачивши в зухвальстві Ругвальда люту образу, пропонували почати приступ того самого дня. Кожен просив доручити це саме його полкові, але Доброчин не поспішав. Сігурд заявив йому ввечері, що вікінги застоялися й право приступу належить віддати їм. Варяги справді ще нічим не оддячили, даремно отримуючи платню, та Доброчин хотів побачити, як поведуться новгородські полки.
Полоцьк останнім часом геть зваряжився, Ругвальд повиганяв або винищив усіх місцевих витязів і бояр, замінивши їх своєю гридьбою. Можна було й учинити так, щоб варягів викурили з Полоцька самі ж варяги. Але Доброчин охочіше віддав би в цьому перевагу своїм полкам. Словіни й кривичі мусили нарешті відчути смак перемоги. Доброчин чекав цієї часини все своє життя. Новгородський полк не зрадив його сподівання.
Ввечері другого дня, гукнувши охочого воєводу Ратшу, Доброчин спитав:
— Самим своїм полком зможеш?
Ратша поквапливо кивнув, неначе боявся, щоб його не випередили Ждан Будимирович або великий боярин Угоняй. Ратша не був боярином ані боярським сином, а простим сідельним хитрецем.
— Рано вирушай з Дажбогом, — сказав світлий князь.
То було в п'ятницю, а наступного дня, в чисницю, ще й сонце не встигло зійти, як на Полоцьк гунуло дивне нашестя. Новгородські кожум'яки та гончарі, ушкунники, дереводіли, городники та всіляка забродна челядь і чернь, узявшись по двоє й по троє, несли з далекого лісу сосни та осики й кидали на рів, заповнений водою. Рів був надто широкий і крутий, осики з абияк пообрубуваним гіллям не досягали валу й падали вершками в воду. Ратники приносили сосни й ставили їх сторч, а тоді з дружним гиком кидали, й струнке золотаве стовбур'я лягало верхніми кінцями аж на вал.
А варяги полоцькі стояли на городнях і метали стріли. Влучені з криком утікали або падали в ослизлий рів. Тоді Ратша й собі виставив зо три сотні лучників, які, повстромлявши в землю сулиці й приставивши до них щити, стріляли з-за них і не давали обложеним цілитися.
Воєвода несамовито горлав, підганяючи інших, які безперервним потоком носили й носили стовбури, нарубані звечора, й поволі закидали ними широкий рів. Дерева падали через воду рівно й косо, там і сям утворюючи хисткі мости, але охочий воєвода гнав і гнав своїх ратників, обмощуючи Полоцьк мостами з усіх сторін. Лучники й далі метали стріли. Варяги за городнями теж не ловили гав, серед новгородців уже було чимало забитих і поранених, і над полем стояв безперервний гамір і крик.
Доброчин з іншими воєводами тримався на два перестріли від города. Досі все йшло так, як і домовились. Варяги Сігурда та обидві дружини лишалися на своїх місцях, ладні кинутись на допомогу. Дехто нарікав на те, що коли Полоцьк візьмуть самі лише ратники, Доброчин може віддати їм город на потік, інші ж дістануть облизня, одначе далі нарікань поки що не йшло.
Воєвода Ратша, вдягнений у бороню та шолом, гарцюючи верхи на перестріл од города, підганяв і підганяв своїх. Він гасав і гасав понад ровом, закиданим уже в багатьох місцях, а найпрудкіші стріли долітали й до нього. Щити новгородських лучників стали схожі на їжаків, густо втикані варязькими стрілами, які іноді наскрізь пробивали моржеву скору щитів. У запалі боротьби лучники позирали на свої лави, тоскно думаючи про те, що Ратші належало б виставити ще зо три сотні, але той не зважав па них: кожен воїн мав двічі збігати до лісу.
Коли перші вої вже принесли по два стовбури й перекинули через рів, лучників почало потроху додаватись. Вони вгороджували щити в землю й стріляли з-за них, але були потомлені й погано цілились, навіть тятиву часом не годні були натягти. Зате варяги влучали значно частіше.
Коли ж останні «мостовики» підійшли, перекинувши через рів сосни й грубі осики, залишивши над водою останніх влучених жалами варязьких стріл, Ратша нарешті звелів лучникам одійти й забрати вбитих та поранених.
— В'яжи цір [13] ! — почали гукати сотники й десятні воєводи.
[13]
Цір — натерта горючою речовиною конопляна мичка.
Лучники заходились обмотувати стріли ціром і діставати кресала. Незабаром вони знову підійшли до валу й загородили в землю поскіпані й подзьобані щити, запалювали цір кресалом і пускали стріли. Деякі з тих стріл, тягнучи за собою хвости чорного диму, застрявали в стіні, інші ж перелітали через заборола. Варяги оббивали їх луками та сулицями й скидали вниз, тим часом новгородці користалися з їхнього замішання й стріляли ще влучніше. Окремі стріли вже «прижились», роздмуханий у леті цір займався, й на частоколі та в городі курілись уже перші дими.
Спалахнули вежі над обома брамами, бо їх варяги не могли встерегти, до того ж вежі були криті тонкою дранкою. Ратша крикнув подати йому свіжого коня, котрийсь воїн побіг просити в дружинників, але Доброчин оддав свого.
Полоцькі варяги люто відстрілювались, час по час па городнях здіймався болісний зойк, на який новгородці відгукувались радісним криком, але ще частіше чулися зойки по цей бік валів — серед новгородських лучників. А Ратша й досі зволікав, ждучи, коли варяги нарешті з'юрмляться в одному місці.
Город був оточений суцільним тугим обручем, до якого не долітали й найтонші стріли. Поранені відходили й відповзали за цей обруч, який Ратша ледве стримував, а на полі лишалося дедалі більше важко поранених і забитих новгородських людей.
Тоді стріли з-за східного рову порідшали. Ратша зострожив конягу й майнув до західної стіни. Стіна й хати за нею були охоплені вогнем і димом, але рів здавався значно ширшим і не мав жодного пристойного «містка». До того ж полум'я та дим не дозволили б піти на забороло. І все-таки варяги чекали приступу саме тут. Тепер їхніми діями керували страх і розгубленість, викликані отим вогнем.