Похорон богів

Білик Іван Іванович

Ворота знову подався до того місця. На сніжку побачив не один слід, і тоді взявся до мене. Відшмагав батогом, та ми вже з Яном гули в одну дудку: нібито Ян сам ходив до ручая,

Однак Ворота все-таки не повірив, а коли Каніцар приїхав забирати мед, Ворота сказав цьому рудому чудинові, що я натираю п'яти втекти.

Тивун одшмагав мене сам і повіз у порожній каді до Києва.

Це вже було десь коло другого різдва, Дніпро стояв під грубою кригою: ми до самого Києва так і їхали Дніпром. Я ще тоді добре застудився в тій каді — цілу зиму кашляв, як чахлий кінь. Та й як не застудишся, коли Каніцар звелів

Вороті забити в цієї каді дно! Я сидів там і почав задихатись, був би задихнувся геть, але припав ротом до дірки з-під чопа й зачав отак сапати морозом. А піт аж очі мені виїдав...

Отож, небоже, як привіз мене Каніцар та як вибив дно тої каді, куди був мене засадив, щоб не втік дорогою, то я од скарлючення та задухи геть закляк. Вилазь, каже, деревлянське щеня, бо враз полічу тобі ребра! Лютий був пес. В руках у нього дубовий молоток та бондарна натяжка — сам же знімав обруч з барила й вибивав дно. А я скарлючивсь і не можу випростатись. Каніцар бачить таке — та як перекине барило! Я й викотився клубком. А земля в Княжому дворі грудкаста й мерзла. Зачав штурхати мене молотком та чобітьми — я насилу-насилу розворушився. Запалав у мені по тому такий жар, що й пам'ять одбило. Вже згодом казав один княжий холоп, що Каніцар був налякався: ану ж помру! А княгиня ж не веліла мене вбивати. Перетяг він мене в якусь підкліть, привів із Кожум'яків відьму-шептуху. Так я ото й вилежав до весни. Коли ж став потроху підніматися, під призьбою теремного хорому вже витикалася молода трава. Сідав ото я на призьбі й вигрівався проти сонечка. Стара побачила мене такого й питає тивуна:

— Вичухався? Ну, хай живе... Поставиш його до коней.

Як уже я трохи ожив, став розпитувати про своїх рідних: що з ними й де вони? Питаю в старого конюшого Миронога, а Мироніг лише сопе: не твоє діло.

Сказав холоп Ольжин Борис — якось увечері підсунувся до мене й шепоче:

— Матки твоєї вже нема. Привела неживе дитя й сама померла. Чи в Будутині, чи в Ольжиному селі...

Я попервах не второпав. Маткою в Іскоростені називають кобилу з лошам або свиню з поросятами. Аж він говорив про матір мою, велію жупанницю Мирославу. Я спитав у Бориса про батька та про свою сестру.

— Батько твій у Любечі — це днів п'ять угору Дніпром. Сидить у порубі закутий. А княжна в Будутині чи теж в Ольжиному селі.

Я питаю: жива? Бо торік напровесні ледве дихала, як я цієї зими.

— Начебто, — каже.

Й пройнявся я думкою збігати в те Ольжине село. Але ж де воно в бісового батька? Так просто собі не побіжиш, нас, холопів, тоді вельми блюли, щоб ми не повтікали. Треба було випитувати й пильнувати, чи не буде в Миронога в тому Ольжиному селі якоїсь нагальної справи. Та ще щоб зважився пустити мене.

Заходився я доводити Мироногові, який я смирний та вірний холоп, а сам тільки про те й думаю, що про кляте село та свою сестру. Попервах Мироніг не випускав мене з княжого двору, ще й сторожу на воротях перестеріг. Але після зелених свят коней виганяли на пашу — це на тому боці Почайни коло Дніпра. А коней же багато, в стайнях воно ще сяк-так, якось устигали і напоїти, й почистити, й винести гній, і дати вівса та сіна, й поводити двором, аби не застоялися. Через Почайну ж цілим гуртом не поженеш — треба частинами.

До цього діла Мироніг залучав гридьбу, але того літа гриднів у Києві лишалось мало — стояли засадами по деревлянських городах. Мироніг набрав усілякої челяді. Ну, рядовичів та закупів не треба стерегти, у них тут своя домівка. А таких, як я, пильно стерегли, бо нас ніщо не в'язало до Києва: вирвався й полетів на всі чотири вітри.

Та я й не промишляв уже про втечу. Куди міг утекти, коли в їхніх руках мої сестра та батько? А старий конюший того не знав, отож і стеріг мене, як ока в лобі, не підпускав і близько до Княжих воріт.

Аж тут чую — каже мені конюший сам:

— Спомагатимеш Борисові. Одведете й повернетеся ще раз.

Нав'язали ми з Борисом по десятку коней, посідали верхи й женемо через Глибочицю до ручая, в бік Малого броду, що за ним плавні, дубини та Дніпро. Іду я та й мислю: де ж оте кляте Ольжине село, щоби скакнути туди й увидіти сестричку? А Борис бачить мене такого замисленого й рече:

— Чого набурмосився?

Я йому: так і так, уже більше року не бачив Малуші й не відаю, чи є ще вона на світі, чи нема. Він і каже: ти зараз цього не роби, а як сьогодні впораємося, відведемо цих коней та ще одних, то я скажу Мироногові, мовляв, так і так, Добриня вельми хитрий до коней, пусти мене завтра з ним і до Ольжиного села.

Я мовлю Борисові:

— А як не пустить, тоді що?

Він тільки розвів руками. Бо холопська воля яка: що звелить тивун — те маєш чинити, а ні — то огріє тебе бичем.

Отож пристав я на Борисову думку.

Покинули ми коней на пастухів коло Дніпра, вертаємось до Києва, а Мироніг скоса зиркає на мене й мовчить. Беремо ми з Борисом ще по десятку коней, женемо через Малий брід у плавні до Дніпра, тоді пішки вертаємо назад на Гору. Стайні порожні, аж лункі, лишилося дві пари коней та жеребна кониця, що ось-ось приведе лоша. Чую — ввечері Мироніг питається Бориса: «Як отой малий? Не кував копит утікати?» Борис йому: «Плохий і сумирний. Та й куди втече: в нього в заставі сестра та батько. Не на умі йому біг».

Наче з язика зняв моє-таки слово, аджеж так само думав і я. Лежу в яслах, і вони мене не бачать. Мироніг знову рече: «Конюший з Ольжиного села переказував, щоб я прислав когось. Узавтра рано підеш». А Борис йому: так і так, пусти зо мною Добриню, може, треба буде помогти мені.

Слухаю — Мироніг сопе, а тоді одказує: «Ну вже бери. Але не зводь з нього ока, бо голову скручу».

Отаке-то... Взяли ми рано з Борисом по півперепічки просяної й подалися до Ольжиного села. В мене на спині наче крила виросли — мало не біжу, а Борис мене застерігає:

— Наперед, брате, ніколи не радій. Ще не відаємо, є там твоя сестра чи нема. Може, вона... в Будутині?

До Ольжиного села ми дістались мало не під обід. Ідемо до старости, кажемо, хто такі й чого прийшли. Він одсилає нас до конюшого, а той аж репається — кричить: «Де вас Неберя носе? Як не виведете сьогодні всіх отих шкап — нарікайте на себе!» Ми тільки дивимося й мовчимо, бо в нас інше на мислі: як би розпитати кого про мою сестру.

А Ольжине село велике...

Ми б з Борисом могли впоратися за півдня й без отого крикливого конюшого. Там тих коней було якихось п'ятнадцять пар, а плавні недалеко. Але Борис мені шепотить: як упораємося зарані, конюший вирядить нас назад, отож не поспішаймо.