Похорон богів
Шрифт:
Я ще нічого не тямив у бортях, попросту боявся бджіл, зате Ян був хитрецем у цьому ділі. Лазив по деревах, як дикий кіт. Коли ми після великодня почали дерти перший луговий мед, Ян щодня вхитрявся потай від батька приховати кавалок вощини.
Мед видирали гуртом. Один холоп оповивав голову шматиною, чіпляв на ноги коти, брав димничку й ліз до дупла чи борті. Обкурював борть, бджоли ставали кволі-кволі, тоді він починав гаком витягати стільники, складати до берестяного кузова на шиї. А ми всі стояли й дивилися на холопа звіддалік. Ворота не давав дерти кілька бортей одразу, щоб холопи не розкрадали стільники.
За другим дранням, то було вже після Купала, бо на липах висів цвіт, ми всі так потомилися, що я ледве ноги тяг. А ще мене покусали бджоли, верхню губу нагнало, як у коня, хотілося вельми їсти, а Ворота не давав. Ми з Яном несли на суку цілий кузов медяної вощини, а покуштувати годі було: за нами пильно пантрував староста.
Дійшли ми до Бортничів і повисипали все з кузовів у дуби, що стояли в підклітях Вороти. Хотіли з Яном трохи обібрати пальцями з кузовів медок, але староста дав нам потиличника й вигнав. Мені стало так прикро й зле, що коли б мав силу, був би його вбив отам. Аж сльози мені виступили од несили та люті, від цілоденної важкої роботи розколювалася голова, вкушену губу ще більше розігнало - просто лихо, та й край.
А коли Ворота замкнув підкліть і пішов до хижі, Ян мені підморгнув:
— Не журися.
Їхня мати (я тобі про неї не казав: то була вельми гладка жінка, звалася Рожею), всипала нам на вечерю щерби з куснем житняка, ми сьорбаємо, а ми знову підморгує й сичить:
— Не їж хліба...
А по вечері потяг мене надвір — мовбито до вітру. Коли це витягає з-за пазухи чималий шмат стільника:
— Тепер бачиш? А ти, дурний, поїв увесь хліб!
Я ж тоді його не второпав. А він порскає в жменю й жебонить:
— Осьо тобі шматик!
І ділить свій окраєць пополам.
Ну вже ж і пополасували! Тут губа вжалена пече, а меду ж хочеться, їм — аж за вухами лящить! А Ян нишком регоче, щоб батько з хижі не почув, бо дасть лемішки.
Отакий-то був Ян. Коли б не цей старостенко, я б у Бортничах ракотиці відкидав геть. А так ще й зміцнів за літо, вже й коліна мені не деремизилися, як по зимі, й рука подужчала.
Й почав я замислювати лихе: як би його втекти з Бортничів! Та Ворота не зводив із мене ока ні вдень, ні вночі. А я одно думав про свою та твою матір — де-то вони тепер? Думав і про батька. Про нього я знав одне: що сидить закутий у Любечі, далекому городі над Дніпром, десь аж під радимичами. Як добратись туди? То ж таки далеч неабияка. Коби хоч Дніпром униз — я б зладнав плота й подався, а то ж угору, супроти води.
Про твою матір я розпитував старосту, але той бурчав:
— До княжої котори [10] не хочу тручатися. Питай сам у тивуна.
Та Каніцара я не видів, бо той приїздив, коли ми, всі княжі холопи, лазили по дубах.
Тоді я вблагав Яна — більше ж не мав кого, щоб його мама Рожа сама якось розпитала Вороту, де мої матір і мала сестра.
З того теж нічого не вийшло: Ворота дав жоні стусана, а тоді й мене оддубасив.
І я затамував на нього ще більшу злість. Хоч він був і не таким лихим чоловіком, як здався першого дня, коли Каніцар привіз мене в Бортничі. Але в мені нуртували кров і жаль.
[10]
Котори — сварка.
Ворота щось-таки та завважив. Мені скільки було? Дванадцятилітній отрок нетямущий. Він почав ще більше стерегти мене — не відпускав од себе ані на сажень, хоч сядь та й плач.
Тоді я вдруге підмовив Яна. Цього разу ми намислили тікати вдвох. Але ще не вирішили: чи до Києва або Любеча, чи, може, таки Дніпром униз — аж до того грецького Корсуня. Я йому казав: як виростемо — зберемо багатьох воїв і візьмемо Київ мечем, виженемо геть усіх варягів, щоби й духу їхнього тута не було, ні в Полянській, ні в Деревній землі.
Украв десь Ян старого човника. А неділями чи в який святий день, коли Ворота не гнав нас у дубину, Ян конопатив і смолив його, бо мене староста на відпускав од себе.
Ян щоразу по тому казав мені:
— Скоро доконопатю. Рушимо в перший мороз. Поки схопляться й кинуться в погоню, тут на Дніпрі вже стоятиме лід, а ми ще проскочимо водою.
Отакий був Ян.
Але наперед ніколи не заглянеш.
Одної неділі приходить Ян увечері й шепотить:
— Готово. Й полотна шмат е. Можна буде пливти за вітром, якщо споможе Дажбог. Наче старий мовив.
Уже ночами бував добрий мороз, але вдень пересідався й калюжі танули. Вирішили ми потерпіти ще сім днів, тим часом запастися хлібом чи якимсь іншим борошном — що боги пошлють.
Боги послали нам клунок жита: Янові пощастило відімкнути княжу підкліть. Уже настала п'ятниця, до збігу лишався день: ми вирішили втекти в ніч проти неділі. Зміцнів і мороз, далі вже не слід було зволікати, бо ще стане Дніпро — тоді все пропало.
Староста цілий день нас не відпускав: то садив тіпати з іншими холопами коноплі, то мити барила під новий мед.
Але врешті-таки смеркло. Коли Ворота кріпко заснув, ми з Яном обережно вислизнули й побігли. Наш човник стояв у верболозі Гусятиного ручая. Я ще не бачив того човника й думав, який-то він є. Ян веде мене престо плавнями, поміж уже замерзлих озерець та калюж. Коли же чую — як крикне Ян!.. Що сталося? Чого він, думаю, кричить?
Потрапив ногою в пастку. Хтось поставив на вовка чи кабана: така зубата й туга залізна пастка.
Ми ледве визволили його ногу вдвох. Пастка простромила зубами халяву й пожувала Янові ногу. Вертати назад? Ян каже: не можна вертатися з дороги вп'ять, якось підемо далі.
Беру його попід пахви й веду. Коли це доходимо до того верболозу — аж там нова біда: човна немає...
Так і поплентали ми з Яном назад. Він ковиляє й скиглить:
— Оце батько дадуть! Порвало ж чобіт...
А про те й не дбав, що ногу геть до кістки побило.
Отак і скінчилася та наша втеча в низи Дніпра.
Ворота й цього разу щось таки винюшив, оту пастку поставив таки ж він, а тут пастка спущена, а чобіт у Яна всенький у дірках, та ще й нога пожована. «Чого ти ходив до Гусятиного ручая?» Хотів був Ян одпиратись, але Ворота приклав зуби пастки до чобота й до ноги: впиратись було нікуди. Тоді Ян заходився каятись про свій гріх. Я боявся, що назве й мене, та він сказав батькові, буцім ходив на яму ловити судака.