Похорон богів
Шрифт:
— Поглянь он туди! Бачиш? Твій батько розірвав землю Руську на три шматки, а той колодник тепер підбурює твого брата.
— В того колодника є свій онук, мав би його підбурювати, а не Ольга чи мене. — На таке Ярополк зважився проти Свейнальдра.
Увійшов поварний робітник Закур, косоокий печеніг з вусами ниточкою, й нагадав, що княгиня Марія понесла Ярополкові снідання до одрини.
Свейнальдр люто замахнувся на робітника, бо Ярополк був радий утекти з такої нагоди, й печеніг зник.
— Не до лиця князеві снідати з жоною, — мовив Свейнальдр. Він ще хотів сказати щось про грецьку підступність, але
— Кому?
— Всім на користь. І тобі, княже київський, — наставницьким голосом проказав Свейнальдр. — Матимеш чим платити витязям. — Ярополк мовчав, хоч мав би оборонити брата Ольга. Він удруге відчув себе самотнім і беззахисним серед цих стін. — Який князь на Русі найстарший? — раптом кинув Свейнальдр. Такого не слід було казати, але старий Ольгович зрозумів це тільки тепер. Ярополк несильно грюкнув мечем об підлогу;
— Святослав розділив землю порівну на всіх трьох синів. А полюддя...
— Деревлянське полюддя дав мені муж моєї сестри, великий князь Інгвар, коли ще Святослава й на світі не було.
— А твоя сестра Хельга те право в тебе відібрала. — Ярополк усе знав, лише рідко зважувався сперечатись, а Свейнальдр остерігався саме цього. Нині вони сперечались як рівні, й Свейнальдр покартав себе за те. Дітеському князеві не належало давати такої рівності, бо коли б так ішло рік у рік, це гороб'я могло б убитися в колодочки й пообростати соколиним пір'ям.
Старий князь проказав, мовби розмірковуючи:
— Мій батько говорив: якщо двоє змовляються проти тебе, то або пересвари їх, або ж побий дужчого, а слабший і сам тобі до ніг упаде. Мудрий був батько, не дурно ж казали на нього «віщий Ольг»: він усе відав!
Ярополк зрозумів його натяк. Дужчим Свейнальдр вважав Ольга деревлянського. Молодий князь таки перепитав:
— То хто ж дужчий? Ольг? Чи Володимир? Хто з двох моїх братів?
— За Ольгом стоїть Володимир, — відповів Свейнальдр. Він зумисне уникав називати ім'я ненависного Добрині, в його очах той і досі був рабом. — Зате за нами стоїть імператор германців. — Чотири місяці тому Свейнальдр вирядив до імператора Оттона велике сольство зі щедрими дарами. Та й синів своїх Людвіка й Мстислава. пустив у Деревлянські землі більше на те, щоб Ольг Святославович бува не перейняв імператорського сла на своїх дорогах.
— Оттон дорого загне, — засміявся Ярополк і нарешті трохи розслабився. Це йому було більше до смаку — говорити про імператора. — Тобі що — ти вже й так хрестатий, а київському князеві належить шанувати дідніх богів.
— Забув ти про княгиню Хельгу, — стримано нагадав Свейнальдр. — Хельга була християнкою.
А Ярополк міг би нагадати йому, що прабаба була лише правителькою при малолітньому Святославі, а то зовсім інша річ. Однак Ярополкові ставало дедалі нудніше слухати світлого князя. Свейнальдр говорив з ним про грецьку віру безліч разів. Ярополкові, зрештою, було байдуже, домовиться Свейнальдр з Оттоном чи ні. Перед очима в нього виникали то Марія, то робітник Закур, то вже захололий сніданок. Від голоду Ярополкові аж у голові гуло.
Отой перший страх перед світлим князем вже розвіявся, Ярополк тепер думав про те, як би гідно закінчити з ним розмову.
— Як порадиш, так і вчиню, — сказав він і повагом підвівся. — Хай-но спершу повернуться оті наші сли. Та ще й не знано, що скаже Оттон і що він за те загне. — Він поправив черес із мечем і навіть ступив півкроку — як вестиме себе світлий князь?
— Поспішаєш до грекині, — напівжартома прорипів Свейнальдр. — Але хіба то справжня грекиня?
— А хто ж? — Ярополк ображено нахмурився.
— Коли б хотів, міг би мати справжню грекиню, а не оцю...
— Яку ж справжнішу?
То було щось нове, хоч Свейнальдр і Марія давно ненавиділи одне одного.
— Ромейський імператор Василій має дві сестри: Феофано й Анну...
Ярополк засміявсь. Бо й справді було смішно — щоб царгородський імператор віддав йому свою сестру.
— Чого ж не просватаєш їх за Местишу чи Людвіка?
Свейнальдр нічого не відповів. Очі його налились оловом зненависті. То була потаємна мрія його молодих літ — породичатися з царгородськими імператорами. Хай тобі на тім світі віддячить господь, з раптовою жовчю подумав він про сестру-небіжчицю, Хельга й сама нічого не доп'яла, й братам стала на перешкоді.
Він підвівся й мовчки попрямував до дверей, навіть не глянувши в бік юнака в червоному княжому корзні, з золотоножним мечем при боці та в сап'янцях із червоного хза. Але на порозі раптом зупинився:
— Поки вся Русь не прийме хреста, не бачити нам царгородських царівен.
Свейнальдр сердито хряпнув дверима, вийшов з хорому й спинивсь аж коло Княжих воріт. Цього вже не можна було терпіти: Святославів син поволі вислизав з-під його руки. «А що буде, — з холодним старечим жахом подумав він, — коли цей ще безрогий бичок відчує в собі силу?» Світлий князь добре знав, кого належить боятись, але проти того в нього було замало сил. Він думав не про деревлянського князя та й не про новгородське отроча, в якого ще соплі під носом не обсохли, а про клятого Маломира Любечанина та його синка.
То була страшна помилка впертої сестри-небіжчиці, й він проклинав тепер себе, що дав їй свого часу волю. Свейнальдр озирнувся через плече. Ярополк пильно стежив за ним крізь прозору слюдяну шибочку.
Біля стаєнь стояв осідланий кінь, Свейнальдр важко забрався в сідло й Красними воротами рушив до Щекавиці, на якій щетинився частоколом теремний Ольжин Двір.
За Київською горою та Щекавицею свинцеве зблискувало широке плесо Почайни, а по той бік голих лісів ховався Дніпро. В ярах обабіч Претичевого дідинця та Щекавиці, де тяглися хатки Кожум'яків та Гончарів, стояв звичайний буденний гомін. З гончарень аж на гору тягся гіркий тополевий дим, і кінь почав хоркати.
Князя сьогодні дратувало все. Він глянув на двох отроків, котрі невідступне їхали за ним, шанобливо тримаючись на півперестрілу позаду, й зострожив ні в чому не винного коня. Кінь коротко заіржав і кинувся бігти галопом — спинивсь аж перед зачиненими воротами на Щековій горі.
— Ще й досі вилежуєтесь? — гримнув на ворота світлий князь, і в круглу шпарину визирнуло заросле по самі очі обличчя.
— Зараз одчиню, — почулося зі шпарини, й приворітний сторож спроквола зійшов з надбрамної вежі вниз. Ворота тоскно рипнули. Світлий князь хотів був вилаяти сторожа й за той рип, але погляд його ковзнув праворуч.