Похорон богів
Шрифт:
— То все побрехеньки. Наш батько прийняв не таку красну смерть, його вбили деревляни. Добринин дід.
Це було схоже на змову. Людвік роздумував над дядьковими словами й намагався збагнути їхній прихований вміст. Чому Ольговичі тримали батькову смерть у такій глухій таємниці. Адже від смерті тієї минуло шістдесят з гаком літ...
Людвік вирішив звіритися в батька. Знайшовши старого князя в Святославовому дворці, де змагалися па мечах наймолодші гридні, а ярли старої дружини стояли круга й навчали їх, Людвік переповів батькові розмову з дядьком.
Старий Свейнальдр лише рукою махнув.
— А ти б хотів, — сказав він старшому синові, — щоб ці холопи по-своєму співали про його смерть?
— Невже так-таки ніхто й не відає?
Свейнальдр мигцем глянув на Людвіка й багатозначно відповів:
— Пам'ять також не вічна: вмирає разом з людьми. Хто відав, того вже немає серед живих, а хто слухав нашіпти — має за ліпше стерегти власного живота. Чутки теж умирущі. — Він одвів сина вбік, і тепер слова його вже звучали по-змовницькому: — Лаштуйся до витяги на третій день. Поведеш обидві дружини.
— Куди? — Людвік перейнявся ного довірчим тоном, досі батько ніколи не розмовляв з ним так.
— У полюддя.
— Як і торік?
Минулої зими Свейнальдр лише Ярополкові сказав про те «полюддя»: аби перевірити сонливого князька, що він чинитиме. Насправді ж вислав Людвіка й Местишу зустрічати Оттонових послів, не покладаючи й на думці, що германський імператор уже давно помер: це була прикра звістка й для самого Свейнальдра.
— Не так! — різко відказав він і владно глянув на сина. — Тепер уже не так. Тепер у справжнє полюддя. Хай затямить отой Ольг, що він лише посадник, а не князь. Святославову дурість уже час давно поламати! — сердито мовив він, хоча то було дурістю ще сестри Хельги.
Біля стаєнь зчинився ґвалт: маленький опецькуватий Флелаф поранив довганя Карла. Піднявши меч у закривавленій руці, Карл ганявся за ним між конов'язями, й ніхто їх не розбороняв, бо Флелаф був винний. Свейнальдр якийсь час стежив за гонитвою двох юнаків, а потім рішуче кивнув сотникові Лідулфосту. Той ухопив біля воза з сіном тризубі вила й кинув під ноги розлютованому довганю. Карл з розгону заорав носом, а Флелаф утік. Гридні розреготались. Якби втікав довгань, світлий князь не став би розбороняти, але хитрий Флелаф подобався йому.
Коли сутичка злагодилась і молоді дружинники відновили змагання, Свейнальдр проказав:
— Третього дня чи взавтра надійде Переяславльський полк. Його поведе Местиша, Блудові не давай. Хай Блуд ловить з Претичем своїх ведмедів.
Людвік так само змовницьки посміхнувся й од задоволення провів долонею по бороді. Сьогодні всі батькові слова вселяли в нього надію. Чи світлий князь одчув свої літа, чи нарешті й сам перейнявся надією, що настав слушний час, але таким він подобався Людвікові: це був колишній Свейнальдр, гідний син віщого Ольга. Бо що таке отой Ярополк, думав Людвік. Хрьорекова кров? То навіть смішно. Хрьореком там і не смердить. Та й Людвіковому дідові Ольгові Ярополк доводився праправнуком.
Такий перевертень і нікчема не мав права сидіти на київському столі. Найслушнішу нагоду батько проґавив три роки тому: коли загинув Святослав. Тепер доводилось виправляти помилку — обережно й спідтишка, крок за кроком. Він рішучим голосом проказав:
— На заході й полуночі Європи наші вікінги господарі. Цю землю завоювали ми, але тут нас мають за останніх мечників. Одне слово — гридьба!
Коли говорити щиро, все було саме навпаки, але Людвік розпалився, й тепер кожна дрібниця викликала в ньому гнів. Старий світлий князь із гордістю глянув на сина. Людвік був спроможний на все, в ньому прокинулась кров Великого Завойовника.
Свейнальдр став із нетерпінням чекати третього дня. Надходив час вирішальних зламів.
Переяславльський полк прибув надвечір. Слідом за дружинниками йшла товарна валка возів, кінних і волячих, а все те очолював переяславльський посадник Ульвсванс, шістдесятирічний брат небіжчика Святослава, прозваний Вовчим Хвостом. Вовчий Хвіст був одружений із сестрою колишнього Святославового воєводи Претича, тому Свейнальдр його вдвічі неполюбляв, хоч Переяславль належав до вітчинних володінь світлого князя. Свейнальдр тримав його за те, що той умів ладити з печенігами, чиї кочів'я починались на лівому березі Псла, хоча то була не єдина причина, тим більше — не головна.
Але в Деревлянську землю Свейнальдр не хотів його донускати; цю витягу мали провести його сини — Мстислав і Людвік.
Вовчому Хвостові Свейнальдр просто сказав:
— Ти вертай до Переяславля.
— Як же це? — здивувався посадник. — Уся дружина тут...
— А ти вертайся.
Вовчий Хвіст розумів, що Свейнальдр йому не довіряє: щось намислив і не хоче мати зайвих очей. Відколи не стало Святослава, Ольжин молодший брат безвилазно сидів на Горі. Посадник нічого не відповів своєму князеві, лише похмуро кивнув. Пішовши потім до свого шуряка Претича, поділився з ним підозрами й застеріг:
— Проморгаєте Святославовича.
— Їх три, — нагадав колишній воєвода Претич. — Ти про котрого?
Претич не мав бажання розмовляти з чоловіком сестри: варяг був і завжди лишався варягом. Та потім він сам собі сказав, що коли вовка боятись, то не ходити в ліс, і перестав стримуватися.
— Щекович хоче поковтати всіх трьох. Почне з найслабшого, — сказав він, а тоді подумав, що найслабший тут, у Києві, Ярополк. — Почне з Ольга Деревлянина.
— А якщо «той» прибіжить? — Святославів брат доказав пальцем угору, але Претич добре його розумів.
— На нього з моря вдарить новин германський імператор. Або й свейський король.
— А що ж нам чинити? — тупо глянув на Претича швагер Вовчий Хвіст. — Ви тут, у Києві...
— Ти ж маєш опрічний полк!
Той сумно похитав головою. Від переяславльської дружини Свейнальдр його одлучив. Усе було в руках Ольговичів — полки всіх городів, і Деревлянська земля здавалася приреченою.
Коли Претичева робітниця внесла боярам меду та заїдків і поставила на стіл, вони пили не цокаючись, неначе на тому столі вже лежав мрець.