Похорон богів
Шрифт:
Він боявся лишатися тут сам. Ставало моторошно, ввечері по темних кутках чувся рип, там з давніх часів жили господні духи й душі померлих родичів, які теж не прийняли його. У городі про нього ніхто не згадував, наче старшого Святославового сина й на світі не було, немовби цей город і вся земля на тисячу верст кругом не лишилися йому від батька. На видимих у розчинене вікно заборолах стояла гридьба, яка підкорялась іншій волі. Ніхто не ліз на приступ і ніхто нікого не відбивав, усі просто стояли чи сиділи, бо все за них вирішував час.
А час уже давно виніс вирок. Ще тоді, коли, вигнавши городян у чисте поле, Свенельд натоптав цей невеликий город тисячами коней та мужів,
В кінці цвітня вже почали забивати коней і їсти конину, а в середині травня не лишилось жодного коня: коні самі виздихали протягом тижня, не дочекавшись, поки їх заб'ють.
Відтоді вже почався чорний голод.
Стояли спекотні сухі дні, падло швидко розкладалося й розкисало, й од густого трупного смороду голодним людям зеленіло в очах. Тільки дехто встиг нав'ялити потроху конини, й тепер тоненька смужечка того м'яса йшла по чотири ногатих або по п'ять білих куп.
Ярополк ледве торкався до тієї страви, бридливо кривив уста, та й то коли про нього згадував котрийсь дружинний отрок а чи дітеський.
І все-таки найчастіше згадував про Ярополка Блуд. Воєвода молодшої дружини почорнів і мовби набряк жовчю, став дратівливий і нестерпний до всіх, особливо до рідного дядька Свенельда. Сьогодні вранці він сказав:
— Старий геть позбувся глузду. Каже Местиші Варяжкові та мені: «Ільдея-хан ось-ось нагряне!» Який у дідька Ільдея-хан, коли він аж хтозна-де, за Ворсклою! Або й за Дніпром. За Ворсклою хан був ще в березілі, а тепер кочує десь степами й доїть своїх кобил. «Мій зять не видасть мене деревлянинові!» — перекривляв старого Свенельда Блуд.
— Ти сам підмовляв утікати з Києва до Воїня, — нагадав йому Ярополк.
— Це треба було зробити вчасно, коли я вперше казав, а не в свинячий голос! Доброчин випередив нас, допоки Свенельд чухався та вагався. — Блуд показав пальцем кудись назад: — Та ще й тоді не було пізно. Авжеж не було! Добриня зайняв город Воїнь, а нам треба було йти далі Дніпром униз. Так старий же з переляку здурів і повернув назад до Родні. — Блуд роздратовано міряв світлицю від божника до дверей, худий і почорнілий од злості й голоду, далі спинився під божником і сказав: — А ще й тоді було не так пізно. Ми повинні були вийти з города й схрестити з ними мечі, поки новгородців зібралось у Воїні не більш як тисяча: хтось би та прорвався на той бік Сули. Так Змій же Горинич зачинився в цій клятій Родні, поки чортів Добриня посхиляв до себе всі наші низові городи. Тепер їх, мабуть, добрих тисяч п'ять або шість. Носа з города не вистромиш — одкусять!
Потім Блуд розповів, що в деяких сотнях почалися втечі. Це траплялося й у минулі дні, коли котрийсь отрок, зневірившись у силі головних воєвод, нишком стрибав з валу й перепливав через рів. Тепер ці випадки почастішали, про них знав навіть Ярополк, і коли Блуд пішов і в хоромі запала млосна нудотна тиша, знову стало чути рипіння та зітхання по кутках. То були душі давно померлих родаків і господь-бог цього дому. Ярополк не витримав і вийшов у двір.
На княжому дворі никали здичавілі коти та хлялі собаки, яких дружинники ще не встигли виловити й попекти. Жона Местиші Раймунда куняла на теремі нового хорому, коло порожніх стаєнь стояв сіробородий огнищанин Каніцар, а печенізький робітник Закур обривав молоді листочки калачиків і споришу й намагався гамувати голод.
Вулиці обдертої Родні були порожні й сумні, голі крокви хатин так нагадували конячі ребра, неначе жахливий трупний сморід виходив саме від них. Якщо на вулиці хтось траплявся, то, побачивши Ярополка, ховався в перший-ліпший безверхий хлівець. Живих людей Ярополк побачив аж під заборолами валу, хоча н вони мало нагадували живих. Гридні лежали на валу поодинці й купками, тільки дехто сидів голий по пояс і ськав у свиті вошей та гнид.
І ці звуться вікінгами, з огидою думав Ярополк, ідучи хідником попід заборолом. Неподалік од валу зблискувала плесами Рось, Дніпро ховався десь по той бік города, за верхами високих кучерявих верб, а перестрілів на два чи три від рову та валів стояли передові новгородські сотні. На стягові великого голубого шатра було видно Дажбожий знак — червоне восьмилучне сонце, й молодому князеві кольнуло під ребром. Цей самий знак він бачив востаннє над вежею Іскоростеня, і його обсіли спогади трирічної давнини. Сьогодні Дажбог мстився нападникам.
Біля єдиної городської брами сидів сотенний воєвода Зігберн Лідулфост, притулившись спиною до зрубу, маленький і ще захляліший, ніж колись. Раніше Лідулфогт брив вуса, бороду ж коротко підстригав, а тепер борода й вуса нагадували руду сплутану мичку — Ярополк ледве впізнав його. Сонце почало дошкуляти Лідулфостові, й він сидячи відсунувся далі за ріг воріт.
— Де Местиша? — спитав Ярополк, але Лідулфост байдуже здвигнув плечима. Ярополк пішов далі хідником. «Навіщо мені Местиша?» — думав він. Йому теж було байдуже до всього, до всіх на світі Местиш і не Местиш. Він зліз із хідника й пішов назад до княжого двору. Дорогу йому перебігла ціла зграя пацюків, які шаснули на вал і з бридким пищанням перелізли через забороло. Це був лихий знак. Навіть пацюки втікають, сумно посміхнувся Ярополк, і його пойняло відчуття загальної втечі. Десь він чув, нібито пацюки втікають з городів перед землетрусом, повінню чи нашестям чуми.
Коли він увійшов до колишньої материної світлиці, там уже сидів Блуд.
— Хочеш?
Блуд жував суху конятину й спльовував під стіл. Ярополка почало нудити. Він сьогодні ще нічого не їв, але від Блуда тхнуло падлом. Ярополк рушив до дверей і побачив Местишу.
— Одно жуєш і жуєш...
Блуд перестав жувати, шпурнувши недоїдки крізь відчинене вікно, але дух тління мовби ще дужче посилився. Блуд плюнув додолу й проказав:
— Жуємо здохлятину, а той там заливається нашими медами та вином.
Він натякав на Доброчина. Местиша сів просто на порозі й схилив голову до самих колін. Блуд звернувся до Ярополка:
— Якийсь ти хлялий та блідий... Чого б то ради? Піди до братика рідного та й скажи: «Братику рідний, пощо нам один одного стерегти? Змирімося й полюбімось!..»
— Од деревлянина був гонець, — перебив Блудові теревені Местиша, не підводячи голови з колін.
Блуд зацікавлено глянув:
— І що рече?
— «Змирімося й полюбімось», — передражнив його Свенельдів син.
Блуд якийсь час мовчав і лише похитував головою, а Ярополкові пригадались пацюки. В цій світлиці також панували втікацькі настрої. Тільки й того, що всі ще впираються, думав Ярополк, бо непевні й бояться.
— Вам обом легше, — нарешті озвався Блуд.
— Чого це нам легше?
— Бо Володимир йому рідна кров. А в тебе мати — чернегівська сіверянка. Я ж круглий обільний варяг. — Блуд невесело засміявся: — До того ж колись його мало не вбив... Знаєте оту хитрість Лідулфостову? Я був кинувся на Добриню й хотів його посікти, а він вирвав у мене меча з рук по-Лідулфостовому.