Похорон богів
Шрифт:
А тоді я днів за кілька звик. Роботи було куди менше, ніж у стайнях на княжому дворі, та мене тягло й тягло до двору. Старійшим серед нас трьох був дідо Дан, він за мною не вельми додивлявся, надто ж серед білого дня, коли діло сторожі — стій та глипай очима, інша справа — вночі: тут уже бодай которийсь один мусив пильнувати. Дідо Дан мало й спав — похропе трохи звечора, якусь годину серед дня, а то сидить під брамою й дивиться. Люблю, каже, дивитися на киян. І куди ото кожне поспішає? Все одно, каже, далі від смерті не втечеш — нащо ж його ото гасати. А воно шастає й шастає з Подолу та на Поділ, наче там його поять задурно медом.
Балакучий був дідо Дан. Усе згадував
Мене ж одпускав, бувало, на цілий день. Ти, каже, тільки надвечір навідуйся, щоб не нагрянув, бува, Каніцар чи ще там хто. Тож я найчастіше товкся в стайнях та коло гридниці, а часом ішов під терем старих княгинь; я по-їхньому за цей рік добре вивчився — геть усе розумів, ще й брався потроху балакати. Або підійду під терем і стою. Старі княгині мене не видять, плещуть собі язиками про те та се, а я нишком слухаю. Вельми цікавила мене ота таїна — про Ольга та про Рюрика. А старі джергочуть про що завгодно — тільки не про те.
Одного разу я пробував розпитати в Дана, але дідо нічого до пуття не знав.
— Щось наче гомоніли... Той вовкулака Щек був добрий тать. Начебто занапастив свого шуряка Рюрика, але чорт їх добере... Хто ж його бачив. Ти он ліпше про себе почуй.
Кажу: що «про себе»?
А він рече:
— Посварився за тебе Свенельд із сестрицею. Хіба не чув?
Кажу — не чув нічого. Хай, думаю, гризуться, мені що.
Одчиню собі ворота вранці, а ввечері зачиню, засув уставлю та й лізу на виміст під вежею: дивлюсь, чи хто не йде. А дідо Дан хропе у приворітній кліті. А Муромець або йде ночувати на Гончарі, або ж і він сидить з нами. Рідко траплялося щось таке. Того літа все ж трапилося — поліз був хтось. А на бійницях саме був Муромець. Чуємо — до когось гуде: «Куди тебе несе Неберя!» Вилазимо й ми з дідом та до бійниць. А воно те-емно. Наче хтось підважує ворота кілком. Дідо в нього питає — не надірвешся? А воно мовчить, а нам не видно, хоч в око стрель!
Коли хтось хотів улізти вночі до города, той ворота обминав, бо вельми високо; таті перелазили через стіну та вал, а то вже не наше діло, заборола стерегла гритьба. Ми — ворота. А це, чуємо, підважує, аж сопе внизу: «Зараз як припечу стрілкою в задник — перестанеш сопти!» А воно як схопиться — та Боричевим узвозом униз!
А так більше нічого не траплялося. Стережемо, та й край. А я по свободі йду до княжого двору, никаю межи хоромами та побіля гритьби — пантрую, коли почнуть боротись. Але меча з собою не беру: в дворі холопові зась ходити з мечем.
Одного разу здибався із старою. Просто ніс у ніс — нікуди не вивихнешся. Стою й мовчу, та й вона мовчить і глипає, а далі каже мені:
— Чого це ти вовченям на мене дивишся?
Думаю — добре мені вовченя: я вже на голову вищий од неї — п'ятнадцятий же рік минув. Стою й дивлюся, а вона знову рече:
— Коло воріт ліпше, як у стайнях?
А що мені, кажу: був і лишаюся холопом. Рече: свитка ліпша на тобі. Яка там свитка, думаю: рядно, тільки що не таке дране, як дотепер. Стара ще щось буркоче, а я думаю своє: сказати чи не сказати? І таки набрався духу та й сказав:
— Звели привезти сестру до Києва.
А вона дивиться на мене спідлоба й мовчить. Кажу: а то ти тільки мене й бачила! Знову мовчить, якусь думку ремиґає, а тоді й рече: ти на мене вовченям не дивися, бо ти мій обільний холоп, схочу — заб'ю бичами.
Й пішла собі — подріботіла до медуш чи до скітниці. А я стою й мовчки нахваляюся: зажди-зажди...
Коли це кличуть мене третього дня чи четвертого:
— Зве тебе стара.
Йду нехотя до її хорому. Заводить мене ключниця до сіней, а тоді до красної світлиці. Аж дивлюся — моя сестра! Такою я ще її не бачив, одколи й потрапила до Ольжиного села: в чистій сорочці й цілій спідниці, ще й хустина біла на голові. А само таке чепурне та викупане.
Стара й каже мені:
— Буде за підключницю.
Аж дивлюсь — і ключниця стоїть у кутку. Стара каже тепер до тієї:
— Хай у тебе й сидить. — А тоді до мене: — В неділю одпускатиму її на півдня.
Тоді довго дивилася на мене, а я стою й мовчу, наче не второпав, чого вона од мене жде. Щоб я їй подякував. Думаю собі: пожди, у мене діждешся подяки!
Отаке-то було... Ну, думаю, тепер хоч про бідну сестричку не сушитиму голови. Заходився я лічити дні до неділі. Тілько до понеділка доживу — зразу ж починаю ждати неділі. Але я звиджувався з сестрою й у прості дні: як не маю чого робити — біжу на княжий двір. А вже ж я добре відав, звідкіль слід виглядати сестру: коло медуш або коло підклітей. То йдуть із ключницею по мед чи біле вино, то видають поварним холопам борошно.
Але ж мама твоя така була полохлива — нізащо, було, не підійде до мене в чинний день: боялася ключниці, Каніцара й поварного тивуна, боялася старої — геть усіх.
Я тепер собі думаю: коли б я дівкою був, я б теж, мабуть, боявся. А я ж був муж і мав тепер свого меча. То зовсім інша справа. Одного разу я сам собі захистив живота, але то вже сталося ген пізніше: замахнувся був на мене Блуд.
Отаке-то...
З Малушею ми здибувалися в неділю після обід. Зуперша я приходив у двір і ждав її коло лізниці, а згодом уже зважилася й вона. Приходила сама під Подільську браму. Дідо Дай її враз полюбив, та й Блажій Муромець також, але той був мовчун. Зате вже дідо, було, попобалакає! Розпитає Малушу геть про все: й що робила сьогодні, й скільки беруть до княжого столу мірок пшона га круп, і скільки м'яса та солонини, скільки сиру та молока. Або почне розпитувати, хто в княжому дворі про що гомонить. А Малуша ж іще не вміла по-варязькому, знала, може, яких там слів п'ять, з того багато не наслухаєшся.
Та й небалакучою вдалась, як оце й ти вдався в свою маму: все ремигаєш якусь думку та брижиш лоб.
Одного разу дідо Дан каже до Малуші: так і так, мовляв, украла б коли кришеник сальця чи солонини, бо так ми за тим скучили — аж душа болить!
Аякже, думаю, вкраде. Та вона з переляку вмре, а не вкраде! То, думаю собі, така!
Коли це приходить на ту неділю, простягає руку, дивлюсь — і не вірю своїм очам: на долоні три кришеники сала! Думаю — ти диви! Зважилася наша вкрасти!
Питаю, де його взяла? Каже — в ключниці. Я думав, з-під носа в ключниці потягла, коли ж чую — ключниця дала Малуші сама. Нишком для брата.
Дідо Дан їсть із хлібом та одно нахваля: давно, каже, не куштував сала, а Муромець жує й мурчить, як кіт, а мені весело за Малушу. Онно яка, думаю, в мене сестра!
Того ж таки літа, десь чи не по Сварожому дні, йду Подолом до Кожум'яків, аж дивлюсь — хтось стоїть і регоче: бортницького старости Вороти син Ян! Питаю — що тут чиниш? Каже — вчуся шити чоботи в усмошевця, отутечки на Кожум'яках. Давно? Та друге літо. Диво, й край. Скілько я виходив тими Кожум'яками — а не мав про це й знаття. Думаю, як же одпустив його батько? Крутий чоловік. Ян каже: не стало батька, лізли на сосну, там було дві борті, так з однієї батько витягли мед, а тоді полізли до другої, аж там джмелі; покусали батька, вони й померли на п'ятий день, а ми ж бо закупи, то мати знайшли в скрині трохи ногатих та трохи білих кун, мене викупили й кажуть: іди до Києва та вчися на бондаря або шевця.