Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Джура привів два коні, а службовий офіцер поскочив притримати княже стремено.
— Васць їдеш зо мною! — кинув князь приказ офіцерові і, не оглядаючись, чи за ним їдуть, рушив конем за браму. В’їхав у вуличку, на якій іще склилося на поверхні болото після останнього дощу, і тільки тоді поглянув на службового офіцера.
— Де пан воєвода Тишкевич стоїть?
— Я вашу княжу милість запроваджу.
В’їхали на інше подвір'я, також завалене возами, тісне від коней і людей. Але тут метушня і гамір були куди більші, як біля княжої квартири.
—
Сидячи на коні та чекаючи на поворот офіцера, князь приглядався до всього і його тонкі уста ніби застигли в широкій усмішці.
Вернувся службовий офіцер із словами:
— Пан воєвода просить вашу княжу світлість увійти.
Розмова з воєводою була коротка. Тишкевич лежав у ліжку, скаржився на біль у серці, намовляв князя залишити боротьбу з повстанськими ватагами та рушати на захід. Князь слухав, рідко відзиваючись, запитав воєводу про здоров’я, накінець піднісся із стільця, стиснув воєводі руку, запевняючи, що він також уже рішився покинути терен, захоплений повстанням та рушити на захід.
Але коли приїхав на свою квартиру, застав там перед домом гурт офіцерів, які чекали на нього.
Між ними побачив Забуського.
— А де Бавер, Забуський?
— Нема його вже між живими, ваша княжа милосте!
— Кажи!
— Бавер згинув на палі, ваша княжа милосте. Райтарія вся перебита. Не знаю, чи один залишився в живих.
Князь поволі зсунувся з коня і став перед Забуським. Але що Забуський більш, як головою, був вищий від нього, а Ярема не любив підносити до когонебудь голову, підійшов до східців на ґанку, став на них і кинув погляд на Забуського й на присутніх старшин.
— А ти, Забуський? Як ти врятувався?
Степовому отаманові кров ударила в обличчя, бо в голосі князя відчув недовір'я.
— Я радше розкажу вашій милості все за порядком. Згідно з інструкцією вашої княжої милости, ми їхали, щоб забрати з-під Бару княжни Збаразькі. Але на дорозі біля Загір'я вичікував на нас Нечай.
— Хто? Нечай?
— Нечай. Райтарія була в добрім ординку і ми відступили на Брище. Я радив поспішати і не їхати на Брище, тільки лісами, бо ці сторони добре знаю. Я знав, що зранку нас там обскочать. Але Бавер надто дбав про коні й думав, що в день він безпечний та що буде могти переїхати по черевах кожного козацького відділу. Тоді я взяв своїх людей і полоненого та пустився в ліси бічними малими доріжками. Там я чекав аж до досвіту. Зранку прийшло.
— Що?
— Нечай оточив його з трьох боків і вирубав увесь полк до ноги.
— Гм! Гм! Ми чули, що Бар упав. Місто, чи замок?
— І місто і замок. Уся ґвардія королевича вигинула. Ніхто не втік.
— Також Нечаєве діло?
— Так.
— То певно він тепер злучився з Кривоносом?
— І я так думаю, ваша княжа милосте. Його відділи взяли Немирів.
— Немирів упав? Коли?
— Попередньої ночі. Знаю точно. Драгунія вашої княжої милости боронилася до останку. Але накінець козаки ввірвалися до міста. Про це розповідали мені самі повстанці.
— Хто? — І знову нотка підзорливости забриніла в голосі князя й болючим відгомоном відбилась в душі Забуського.
— Ми взяли двох ранених під Немировом і, заки повісили їх на гілляці, примусили їх розказати все про Немирів.
Князь зимними, жорстокими очима вдивлявся в Забуського.
— Забуський, а правду ти кажеш?
Але й у Забуського збудилася також лють звірюки. Шапку насунув на голову. З очей посипались іскри.
— Князю! Я кинув Січ-матір і все, що там мав, не на те, щоб тобі тут байки говорити. Хочеш — вір, не хочеш — ні!
З тим повернувся й відійшов. Остовпіли офіцери й застигли, очікуючи грому. Але грому не було. Князь лише підсміхнувся широко, очі заграли недобрим блиском. Обернувся й почав сходами підійматися вгору. Але гамір на подвір'ї здержав його і він оглянувся. Побачив, як двох райтарів вело його драгуна в подертому, скривавленому, червоному колеті. Князь, який знав більшість із своїх людей, пізнав вахмістра із корогви Ястршембського.
— Яхно! Що сталося?
Яхно, блідий, скривавлений, виснажений, затримався перед князем і з утоми слова не міг добути.
— Ваша княжа світлосте, ваша княжа...
— Ей — перервав Ярема — дайте йому чогось напитися.
Знайшлася пляшка з горілкою. Яхно припав до неї.
Потім, насилу відриваючись від горілки, заговорив:
— Немирів упав!
— Ми вже те знаємо. Де пан Ястршембський?
— Згинув.
— Драгунія?
— Всі впали.
— З вами були пани Кульчицький і Мелешко?
— Певно впали також. Ніхто не залишився живий.
— А ти як урятувався?
— Я дістав чимось по голові і втратив пам’ять. Як пробудився, ще було темно. На мені лежало кількох убитих. От, я поволі висунувся й тихенько, поміж трупами, пересунувся через частокіл і потім лозами подався до лісу.
Але князь уже не слухав.
— Пан Корф до мене! — Вступаючи вже в двері, додав:
— І Забуського закликати!
Корф з’явився зараз і застав князя в грізному настрої.
Немирів, це була княжа власність, його власне місто. Немирів просив перед кількома днями на колінах його ласки, його пощади. А тепер його полк розбили там до останнього чоловіка. Міщани, його власні міщани допомогли, певно, козакам. Інакше такої кріпости були б так легко і так скоро не взяли. Мало було ще кари? Адже немирівці відповіли за недавній бунт гірше, як інші. Три дні тривали екзекуції. І ще не досить? Мало ще мук?..
Князь ходив по кімнаті, не зважаючи на Корфа. Жаден добрий янгол не підійшов до нього й не сказав йому, що саме через ці муки, саме з причини цих довгих днів катівні, Немирів знову перейшов у козацькі руки.
Двері відчинилися і службовий офіцер увів Забуського.
— Корф! Візьмеш дві козацькі корогви під Забуським, дві волоські корогви пана воєводи Тишкевича і полк райтарії і рушиш негайно на Немирів. Не щади нікого: ні чоловіків, ні жінок, ні дітей! Ясно?
— Розумію, ваша княжа світлосте!