Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1
Шрифт:
Це брацлавський полк задержався на нічний постій після довгого, томлячого, цілоденного походу.
Табір був окружений возами. Поміж возами, наче брами, вільні місця при кожній старій, чи новоутвореній доріжці, де стояли варти. Тими доріжками в’їжджали до табору вози з сіном, пашею, хлібом, мукою, туди гонили отари худоби, туди проїздили стежі, туди снувалися люди до села та зі села.
Як сонце заходило, під табір під’їхали два їздці на здорожених конях. Один із них держав обережно перед собою на сідлі блідого, втомленого хлопця. Вартовий, спертий на довжезний семип’яденний самопал, стояв та глядів на новоприбулих,
— Де можемо знайти полковника Нечая? Вартовий і дальше не відізвався, тільки повернувся й рукою вказав у напрямі дерева, що стояло майже в середині табору.
Їздці рушили далі й по дорозі приглядалися до всього довкруги. Кашовари закінчили саме варити вечерю. Довгими рядами збиралися біля вогню козаки, щоб дістати свою пайку. Їздці чули, як одні хвалили вечерю, інші нарікали на неї, стаючи жертвою насмішок цілих гуртів.
— Іди до мами. Дасть тобі молочка.
— І носа витре.
— Ще й припрошувати стане: “Їдж, Івасику, їдж!”
Козацькі жарти були дошкульні й не було змоги відгризатися. Такий невдоволений вечерею втікав чимдуж десь у темний кут із своїм пайком, із постановою не нарікати.
В іншому місці, під старою вербою, сидів бандурист, сивовусий, сивобородий, у подертій сорочці і багатих шараварах, які десь недавно роздобув, і співав, приграваючи на бандурі. Коли їздці почули, що співає про Бар, задержалися і цікаво стали прислухатися до пісні. На звуки бандури з усіх усюдів збіглися козаки й оточили старого тісним колесом.
Бандурист співав:
“Ой, у Барі, на ставочку, за мурами замку, Гей, там спали пани-ляхи до білого ранку. Ой, зібралось гайвороння та у чорні стада, Утікайте ж, пани-ляхи, бо іде заглада! Ще не вспіли пани-ляхи очей отворити, Як став на них козак Нечай з усіх гармат бити! Задрижали пани-ляхи, що погані вісті, Гей, а вже козак Нечай у самому місті! Не вдержали кріпкі мури, не спинили вахти! Гей, упало ж тої днини сорок тисяч шляхти!”— Добре співає! — озвалися голоси.
— Молодець дід! Гарну втяв!
— Діду, ще яку!
— Ні, ні, ту саму ще раз!
Новоприбулі рушили далі в напрямі, куди вказав вартовий. Табір був великий і довелося ще їхати якийсь час. По дорозі стрічали інших бандуристів, що також співали нові пісні про свіжі подвиги полку та про Нечая. Наостанку перед ними втворилося вільне місце і новий вартовий заступив їм дорогу.
— Куди?
— До полковника Нечая.
— Він тепер на полковій нараді — вказав рукою перед себе, де біля намету, під широким крислатим дубом, палала велика ватра, при якій було багато старшин.
— Так піди до нього і скажи, що Олешич хоче з ним говорити.
— Гаразд. Заждіть тут.
За хвилину вернувся бігцем і кивнув їм рукою, щоб іти.
Позсідали з коней і стали зближатися до ватри. Назустріч їм вийшов Нечай, витягаючи обидві руки до Олешича. Дужий аж дух у собі задержав, бо оце вперше побачив того козацького полковника, про якого чув так багато. Хоч і сам Дужий був немалого росту, але цей козак був іще вищий та ще ширший від нього. Його вузький стан охоплював дорогоцінний пояс. Одягнений був у багатий одяг із коштовною шаблею при боці й самоцвітним кинджалом за поясом. Його ясне волосся при чорному жупані виглядало ще ясніше. Тільки широкі шаравари були червоні, як маковий цвіт. Із подивом гляділи на нього Дужий і Андрійко, а він підійшов до Олешича, вітаючися з ним, як із батьком.
— Ти, пане Даниле, держиш тепер полкову раду?
— Вже скінчили. Будемо могти поговорити про все інше.
— Я ще хотів би подати новини, які привожу, заки відправиш старшин. Потім буде час на приватні справи.
— О, маєш ваша милість новини? Ходім!
Але старшини, з яких більшість знала Олешича, підійшли до них, також вітаючися з Олешичем.
— Які вісті, пане Олешич?
— Як знаєте, панове, Забуський пірвав мене в Загір’ї. Коли прийшло до бою під Брищем, ми сиділи в лісі на горі і крізь дерева бачили все, що діється. Забуський сподівався, що ти, пане Нечаю, від'їдеш, і він буде могти наїхати Загір’я знову. Що сталося, не знаю, але він виїхав сам другого ранку і перед полуднем вернувся назад чорний та грізний, як та громова хмара. Зараз ми рушили в дорогу. Завіз мене до табору князя Яреми.
— Де?
— До Райгородка... І держав мене в своїй квартирі. Але після обіду почався рух у таборі. Від слуг я довідався, що Забуського разом із Корфом вислано в дві тисячі коней, щоб відбити Немирів.
— Ага! Так! Коли це було?
— Зараз... Сьогодні... п’ятниця. В середу по полудні вони вирушили на Немирів. Похід на Махнівку князь визначив на вчора рано. Вночі з середи на четвер хтось, — сам не знаю, хто й чому, — звільнив мене й залишив коня. Радив і настоював, щоб я втікав на Безпечну та Хмельник. Я пустився втікати й ніхто за мною не гонив. Зранку побачив я райтарів, що чатували на дорозі, і, коли б не оцей чоловік, були б мене напевно вбили.
— Якою дорогою пішли Корф і Забуський?
— Вони вирушили ще з Райгородка. Якою дорогою пішли, не міг я дізнатися.
— Кажеш, пане Олешич, сама кіннота пішла?
— Сама кіннота. Два козацькі полки, два волоські пана Тишкевича і райтарія Яреми. Ні однієї гармати. Кілька возів було з ними.
— Є якась частина, що могла би з ними злучитися?
— Не знаю жадної.
— Ей! — Нечай підніс голову. — Що ви на те, панове товариство?
— В Немирові є дві наші сотні — відізвався Бай-буза.
— Мало! — похитав головою Красносельський.
— І Шпаченко ще хорий — додав хтось.
— Мало — похитували головами сотники.
— Мало й не мало — відповів Нечай. — Зважте, панове, що мури добрі, стрілива доволі, людей можна стягнути. Шкода, що ми не можемо вертатися, бо гетьман — він звернувся до Олешича — бо гетьман наказав поспіх. Маковський!
— Полковнику?
— Скільки в твоїй сотні люда?
— Соток п’ять і все нові сходяться.
— Всі кінні?
— Частина піших.