Полонені Білої пустелі
Шрифт:
Чорні Авасінові очі аж заблищали, коли він уявив собі, як вони повертаються до селища крі. Вся та картина постала в нього перед очима. На той час вони вже будуть не якимись там хлопчаками, а загартованими сміливця-ми-мандрівниками, і навіть старі діди з трепетом і шаною слухатимуть історію їхніх пригод!
Авасінів ентузіазм передався Джеймі, тепер і він ладен буз кинути виклик силам природи.
Забувши про труднощі, які чатуватимуть на них на кожному кроці, хлопці присіли коло вогнища й розбалакалися. Вони будували плани, відкидали їх і будували нові. Вони добалакалися до знемоги. А відтак їхній запал вичерпався, і вони знов відчули себе
З вогнища раптом вихопився омах полум'я, і при світлі цього спалаху Авасін і Джеймі пильно глянули один одному в очі.
Нараз Джеймі зірвався на рівні ноги.
— Ну, гаразд! — мовив він голосно. — Нахвалилися — і годі. А тепер давай справджувати свої слова.
13. Плани й готування
Вранці наступного дня становище, в якому опинилися хлопці, вже не видавалося їм таким страшним, як напередодні. Тепер вони готові були тверезо глянути в обличчя дійсності. Вони зрозуміли, що ніякі гучні слова не можуть спростувати того факту, що впродовж багатьох місяців їм доведеться жити в одному з найсуворіших місць світу — де їм нізвідки чекати допомоги, а покладатись треба тільки на власний розум та силу, маючи обмаль знарядь і зброї.
Щоб вижити за таких умов, їм доведеться спорудити собі житло й віддати всю свою енергію створенню запасів їжі, палива й оленячих шкур на зимовий одяг. Будь-яка спроба пішки перетнути тундру з півночі на південь — з їхнім злиденним спорядженням — була заздалегідь приречена на невдачу, бо до початку зими лишалися лічені дні. А коли до Барренленду прийде зима, то край цей обернеться на голу й безмежну снігову пустелю.
На щастя, день випав погожий і теплий. Освітлена сонцем тундра, здавалось, зичила хлопцям добра, і товариство інших живих істот — оленів, що безнастанно сунули повз них, та галасливих птахів над їхніми головами — додавало їм бадьорості й снаги. Отож вони розпочали свої готування.
Насамперед треба було зробити облік їхнього спорядження. Вони мали рушницю й дев'яносто набоїв до неї, а також топірець з коротким сокирищем, довгий мисливський ніж, два менших кишенькових ножі, міцну волосінь з одним гачком, рибальську сіть, терпуг, весло, що правило Джеймі за милицю, п'ятдесят футів півдюймової линви, бляшаний казанок, стару сковороду, зроблене Авасіном «вогняне свердло», свинцеву штабку з могили вікінгів і з десяток фунтів сушеної риби та свіжої олечини. А на додаток до цього — їхні благенькі ковдри й одяг, що був на них. Галоші й мокасини майже зовсім стопталися після тривалого сухопутного переходу, а штани й куртки протерлися й подерлися в багатьох місцях.
Загалом картина виходила досить жалюгідна, але Авасіна вона не засмутила.
— Звісно, не дуже багато, — сказав він. — Але для початку цілком вистачить, щоб узяти від тундри все, що нам треба. Ми можемо настріляти оленів, а олені дадуть нам, крім їжі й одягу, ще багато інших речей.
Джеймі оглянувся через плече на прохід у кам'яній огорожі, крізь який невпинним потоком сунули олениці з оленятами.
— Чи не слід нам було б уже зараз розпочати відстріл? — занепокоєно спитав він. — Олені ж можуть
Його тривога була цілком зрозуміла. Йому не вірилося, що такі величезні гурти карібу можуть ще довго надходити з півночі. А з оленями обидва хлопці пов'язували тепер свою єдину надію на порятунок.
Проте Авасін, похитавши головою, пояснив, чому їм не треба поспішати з відстрілом. Насамперед, зараз, за теплої погоди, їм важко було б зберегти м'ясо від псування; інша річ, — коли стане холодно і вони зможуть його заморозити. Та ще важливішим був той факт, що великі самці, які ще тільки мали прийти, — здобич куди цінніша за самок. Шкура самців міцніша, вироби з неї кращі, і до того ж вони жирніші. А це має величезне значення, бо зимівник в Арктиці, який харчується виключно м'ясом, мусить з'їдати велику кількість жиру — інакше він не виживе. Жир використовується також як пальне для саморобних ламп, а це теж важливо, бо там, де зимові ночі тривають довго, обходитись без світла просто неможливо.
Отож Авасін запропонував, щоб зараз вони вбили тільки кількох карібу і приберегли дорогоцінні набої до того часу, коли надійде головна маса самців. Джеймі погодився, хоча й не дуже охоче. І зразу в нього виникло нове запитання:
— А де ми діставатимем хмиз? — сказав він.
На це Авасін уже не знав, що відповісти. Обидва хлопці розуміли, що коли випаде сніг, то верболозу вже не назбираєш — ані зготувати їжу, ані, тим більше, нагріти житло. А інших дров начебто й не було.
Нарешті Авасін відказав:
— Не будемо зараз сушити собі голову над цим, потім що-небудь придумаємо. На все свій час.
— Що ж, гаразд, — мовив Джеймі. — В такому разі, я гадаю, перш за все нам. потрібен який-небудь захисток. По-друге — запас харчів до того часу, як прийдуть самці; і, нарешті, кілька шкур на одяг. Адже скоро візьмуться морози.
Авасін підвівся й узяв рушницю.
— Все це дадуть нам олені, — відповів він. — Ходім на полювання.
Хлопці пройшли вздовж кам'яного частоколу й зупинилися біля проходу. Побачивши їх, олені позадкували й затупцювали на місці, трохи не дійшовши до загорожі. Проте поява хлопців не дуже налякала їх — вони хотіли якнайшвидше проминути кам'яні стовпи й продовжити свою подорож на південь.
Авасін і Джеймі прослизнули в схованку — складену з каменів круглу споруду коло проходу — і присіли в ній навпочіпки, щоб їх не було видно. День стояв безвітрий, учути їхнього запаху олені не могли. Тим-то за кілька хвилин карібу знову рушили вперед. Вожак сторожко наближалися до хлопців, високо піднімаючи ноги й витягаючи шиї. Вони гучно, глибоко вдихали повітря, винюхуючи ознаки небезпеки.
— Стрілятимеш не зразу, — прошепотів Авасін, коли олені підійшли зовсім близько. — Хай вони забудуть про нас, тоді ми зможемо обрати найкращий гурт.
Стара олениця з двома оленятами наважилась увійти в прохід, а відтак галопом помчала на південь. Слідом за нею посунули спершу невеличкі стада, а за хвилину — і весь потік.
Джеймі заповзявся лічити голови, але, дійшовши до тисячі, покинув.
— Я ніколи не думав, що на світі є така сила оленів! — прошепотів він.
Авасін не відповів. Натомість він стиснув приятелеву руку й кивком голови вказав на стадо з п'ятдесяти-шістдесяти карібу, що, збившись докупи, поволі наближалося до них. Здебільшого ще були молоді олениці, — очевидячки, жирні, вгодовані. Кілька оленят, пирхаючи, дріботіли за своїми матерями або забігали вперед і знов поверталися до стада.