Полонені Білої пустелі
Шрифт:
Тепер можна було братися за мокасини. Проколюючи гачком дірки, він почав зшивати шви. Перші стібки виходили досить грубими й несиметричними, та в Авасіна були вправні руки, і незабаром діло пішло на лад.
Він обрав для мокасинів шкуру з ніг карібу, бо на ногах вона була найтовща. Та все ж підошви були надто тонкі: шкура карібу не така груба, як лосяча, що її звичайно використовують на мокасини індіяни крі. Авасін розв'язав цю проблему, пришивши до взуття по другій парі підошов, вирізаних із дуже міцної шкури, знятої з лобів забитих тварин.
Готові мокасини не відрізнялися
Шкарпетки в хлопців давно протерлися до дірок, але вони знайшли їм заміну: зробили устілки з кількох шарів м’якої травички, і ногам у мокасинах зразу стало тепло й зручно. Цей вид взуття, однак, мав одну істотну ваду. Через те що мокасини зроблено було з недубленої шкіри, вони тужавіли, як тільки їх знімали, й робилися тверді, мов картон. Отож щоранку, перш ніж їх узути, хлопцям доводилося на якийсь час наливати в них воду. Звичайно, надягати їх по тому було не дуже приємно, та незабаром ноги зігрівалися й відчуття холоду та вогкості зникало. До того ж — що дуже важливо — мокасини майже не пропускали води.
Перший успіх у цій справі підбадьорив Авасіна, і він вирішив узятись до пошиття зимових парок. А що добрих шкур на парки в них не було, то вони з Джеймі вирішили використати натомість дві свої ковдри. Невдовзі, однак, Авасін пересвідчився в тому, що кравецтво — справа куди важча, ніж видається на перший погляд. Кінець кінцем йому довелося задовольнитися виготовленням двох схожих на пелерини одежин, що надягалися через голову й прикривали спину й руки, але не мали рукавів. Авасін знав, що з настанням зими йому знов доведеться повернутися до цієї проблеми.
Протягом першого тижня свого життя в таборі коло оленячої загорожі хлопці домоглися неабияких успіхів. Вони не тільки забезпечили себе всім необхідним; вже сама їхня праця й плоди її сповнили їх нового почуття впевненості в своїх силах. Із справжньою гордістю оглядали вони тепер свої досягнення. У них був свій дім; у них були мокасини, теплі накидки й сто фунтів сушеної оленини — продукту, який ніколи не псується й дорівнює п'ятистам фунтам свіжини. Це була велика кількість м'яса, але Джеймі, оглядаючи ці запаси, подумав, що взимку їхня їжа буде надто одноманітна.
— А чом би нам не половити риби? — запропонував він. — Я ходив сьогодні по воду до озера — знаєш, скільки там харіусів?! Якби ми могли пристосувати нашу сітку, то наловили б, скільки душі завгодно.
Звісно, вони й раніше ловили рибу сіткою, але завжди з човнів. Інша річ — ловити сіткою з берега.
Їхня снасть мала тридцять футів у. довжину й чотири — в ширину. До одного краю її були прикріплені дерев'яні поплавці, а до другого — невеличкі свинцеві грузила. В глибокій воді сітка трималася б прямовисно — але як закинути її на глибині без човна?
— Ні, в озері ми її поставити не зуміємо, — сказав Авасін. — Але можна було б спробувати щастя на річці. Ходім подивимося.
Прихопивши сітку, волосінь і свою тонку линву, вони вирушили понад берегом озера до того місця, де з
— Якби нам вдалося перекинути сітку через цю затоку, то вся риба була б наша — а більше нам і не треба було б, — сумовито проказав Джеймі. І тут у нього сяйнула щаслива ідея. — Придумав! — крикнув він. — Діставай волосінь!
Авасін видобув волосінь із своєї торби.
— Ти зоставайся на цьому місці, — наказав Джеймі, — а я візьму волосінь, обійду затоку й стану на тому боці. Там я прив'яжу до кінця волосіні камінь і перекину його тобі. Ти прив'яжеш до того кінця линву, і я перетягну її через затоку до себе. А тоді нам залишиться тільки прив'язати до другого кінця линви сітку, напнути її, і ми перекриємо гирло затоки!
Авасін був у захваті.
— Згода! — вигукнув він. — Нумо, подивимось, що з цього вийде!
Джеймі оббіг маленьку затоку й, зупинившись на протилежному її березі навпроти Авасіна, підняв камінь завбільши як яблуко, прив'язав його до кінця волосіні і, розмахнувшись, кинув. Камінь шубовснув у воду коло Авасінових ніг. Індіянин схопив його, відв'язав і скріпив кінцями волосінь і линву.
— Готово! — крикнув він.
Джеймі почав перетягувати линву до себе, а Авасін тим часом прив'язував до другого її кінця сітку. Нарешті й сітка поповзла у воду. За кілька хвилин вона вже перетнула затоку, й хлопці закріпили її кінці на обох берегах.
Йдучи назад, до Авасіна, Джеймі з гордістю позирав на збурену воду над тим місцем, де під водою неясно видніла верхня лінія сітки.
Хлопці прилягли на м'який мох коло берега й підставили обличчя теплому сонячному промінню. Під ними, на порогах, сотні риб боролися з течією, плюскотіли й підстрибували, намагаючись подолати водоспад.
— Навіть риба тікає на південь, — із смутком у голосі промовив Джеймі.
— Але ненадовго, — бадьоро відповів Авасін. — Вона пливе проти води тільки для того, щоб викидати ікру. А за кілька днів знов попрямує на північ, до Великого Замерзлого Озера, щоб перезимувати там на глибині, під кригою. А якщо риба може тут зимувати, то ми — й поготів. Ходім подивимося, що-там у нас спіймалося.
Джеймі знов оббіг затоку, одв'язав свій кінець сітки й повернувся до Авасіна. Вдвох хлопці потягли її на мілину, і збудження їхнє досягло найвищої межі, коли вони побачили, живу сріблясту масу, що звивалася й борсалася. Під дужим натиском риби сітку занесло вбік, і хлопцям довелося докласти всіх своїх сил, щоб витягти її на берег.
— Ти глянь-но тільки он на те чудовисько! — радісно загорлав Джеймі. — Справжній кит!
Перша риба, що підстрибувала й била хвостом на мілині, і справді вражала своїми розмірами: це була озерна форель близько п'яти футів завдовжки. Вона хижо клацала великою пащею, витиканою гострими, мов голки, зубами, які розтинали сітку, мов павутиння.