Полонені Білої пустелі
Шрифт:
— Придумав! Ми поставимо колоди перпендикулярно, і тоді хай собі будуть завдовжки не більше шести-семи футів!
І Джеймі почав пояснювати свою пропозицію в деталях, уточнюючи їх на ходу. Авасін теж запалився, докинув кілька своїх міркувань… Вони пробалакали цілу годину і, лаштуючись спати під оленячими шкурами, були вже веселі й щасливі. Новий план начебто й справді розв'язував проблему.
Тепер їм потрібні були колоди довжиною від п'яти до восьми футів, отож, відповідно, і куди менші дерева. Три дні поспіль вони стинали й обтісували смереки і за цей час зібрали на галявині, яку уподобали
А що досвіду в цій справі хлопці не мали, то їм доводилося діяти здебільшого навмання. При цьому, звичайно, не обходилося без гострих суперечок. Джеймі хотів використати замість задніх кутових стовпів два живих дерева, що росли на відповідній відстані одне від одного. Та Авасін наполягав на тому, щоб хата стояла посередині галявини, — і він таки переміг. Першим завданням хлопців було викопати чотири якомога глибші ями під чотири кутові стовпи (за лопату їм правила сковорода). Це було неважко, бо під галявиною лежала не вічна мерзлота, а грубий шар піску, змитого колись з оза, — і тільки на глибині трьох футів починався кам'яний грунт. Викопавши ями на цю глибину, хлопці обережно встановили стовпи. Два передніх здіймалися на сім футів над землею, а два задніх — тільки на п'ять.
Тепер обидві пари кутових стояків треба було з'єднати навхрест тонкими деревинами. Вони прив'язувалися парами — одна деревина зназовні, друга — зсередини. На кожну стіну йшло по дві пари поперечок — нижня за фут від землі, а верхня — на фут нижче од верхівок стояків.
Джеймі хотів був зв'язувати їх линвою, але Авасін зупинив його.
— Линви шкода. Для такого діла більше підійде наше «бабіче», — сказав він і заходився виготовляти індіянську шворку.
Він узяв оленячу шкуру і перш за все вискріб її й зрізав з неї все волосся. Потім вмочив її у воду, а коли шкура розм'якла, розіпнув на землі, пришпиливши кілками, і зробив надріз скраю, коло кутка. А відтак почав різати її кінчиком ножа по спіралі — від краю до центра — щоб виходила стяжка в один дюйм завширшки. На той час, коли Авасін дійшов до центра шкури, довжина цієї стяжки дорівнювала вже майже ста футам.
Він опустив її на годину в теплу воду, а потім, вийнявши, заходився качати між долонями, починаючи з одного кінця й поступово перепускаючи до другого. Знову й знову з кінця в кінець прокачував він шкіряну стяжку, і, висихаючи, вона перетворювалася на круглу сирицеву шворку в чверть дюйма завтовшки, що міцністю своєю не поступалася перед найкращою прядив'яною мотузкою.
Тепер, коли виникала потреба, вони розм'якшували шворку у воді, а потім зв'язували нею деревини. Висихаючи, сириця напиналася і скріплювала колоди так туго, наче їх збили цвяхами.
Робота посувалася дуже повільно. За два дні хлопці встигли завершити тільки основу хатини. Площа її була десять квадратних футів, висота спереду — сім, а ззаду — п'ять футів.
Після цього хлопці почали обтісувати й припасовувати колоди для стін. Вони мали бути трохи менші від кутових стояків, щоб їх можна було встромляти між поперечними нарами деревин. Задню стінку — з колод однакової висоти — хлопці вивели досить легко, але з боковими їм довелося поморочитися, бо всі вони мали бути різних розмірів, зменшуючись
На кожну бокову стінку в них пішло по три дні, а на задню й передню — по два.
Проблему дверей вони розв'язали просто: в центрі передньої стінки залишили отвір, що дорівнював ширині чотирьох колод. За вікно їм мав правити вузький — завширшки як одна колода — проріз, запнутий ретельно вискобленим клаптем оленячої шкури, що пропускав тьмяне світло.
Через десять днів після початку будівництва хатина вже мала стінки. І вельми вчасно. На десятий день хлопці вирушили до Табору Кам'яного Іглу по харчі, і, коли вони вийшли із Затишної Полонини, їх приголомшили зміни, що сталися в тундрі. Вона зникла під глибоким сніговим завоєм. Озера й річки також, щезли, і тільки ледь помітні заглибини на засніженій рівнині позначали ті місця, де вони були.
Поки хлопці працювали в Затишній Полонині, там теж, звичайно, випадав сніг. Але сонце, освітлюючи захищені схили, ще спроможне було теплом своїм розтоплювати його за короткий час. В тундрі ж лежав глибокий сніг — зима нарешті прийшла туди.
Під час походу до Табору Кам'яного Іглу й назад хлопці намерзлися й намучилися. Вони зітхнули з полегшенням, ступивши знову на вільний од снігу пісок оза.
— Як добре, що ми знайшли цю полонину, — сказав Джеймі. — Страшно подумати, що б ми робили, якби нам довелося зимувати на отій промерзлій рівнині.
— Так, нам пощастило, — відповів Авасін. — Але далі пробувати щастя вже не можна. Зима незабаром прийде і в полонину. Треба скоріше кінчати нашу хату.
З подвійною енергією вони заходилися будувати дах. Працювали майже без перепочинку, щоб не мерзнути. Навіть у захищеному міжгір'ї їм уже почав дошкуляти холод. Їхні незручні, зроблені з ковдр накидки майже не зігрівали їх.
Обійшовши полонину кілька разів, хлопці вишукали з десяток досить тонких стовбурів довжиною приблизно по дванадцять футів. З цих деревин вони зробили крокви з таким розрахунком, щоб спереду й ззаду вони утворювали піддашшя, яке захищало б від негоди сирицеві кріплення на стояках. За їхнім задумом, дах мав бути з схилом назад.
Перш ніж настелити на крокви покрівлю, хлопці присіли до вогнища зігрітися й попоїсти.
Авасін саме збирався підсмажити тонко накраяний оленячий язик, коли несподівана думка так приголомшила його, що він аж упустив сковороду. Різко обернувшись до Джеймі, який попивав лабрадорський чай, він вигукнув:
— Джеймі! А про пічку ми забули?!
Джеймі роззявив рота.
— А мені й на думку не спадало!.. — признався він розгублено. — Видно, я сподівався, що як тільки вона нам стане потрібна, то з'явиться сама собою. То, може, збудуємо камін — з каміння й глини?
Авасін підняв сковороду й поставив її на вогонь.
— Ні, — відказав він. — Такий камін розвалиться, як тільки ми розпалимо в ньому дрова. Єдине, що, по-моєму, ми можемо зробити, — це відкрите вогнище посеред хати, з отвором для диму в даху.
Джеймі з сумнівом похитав головою.
— Боюся, що коли піде дим, то для нас місця не залишиться, — сказав він. — Навіть при великому отворі цей плоский дах збиратиме дим під собою, і він не виходитиме назовні. Ми просто задихнемося — та й по всьому.