Полонені Білої пустелі
Шрифт:
— Їж, Джеймі. Вони дають тобі найкраще з того, що мають, аби показати, що ти — бажаний гість. Своєю відмовою ти образиш їх.
Хлопці покуштували всього для годиться під мовчазним наглядом ватажка чіпевеїв. Лише коли вони попоїли, Деніказі підвівся і, ставши над вогнищем, заговорив:
— Коли батьки моїх батьків вирушали до країни Енни, то поверталися звідти тільки з глибокими ранами від стріл. Та це було давно. Тепер я побував в Енні, і мені простягнули там руку дружби, а повернувся я з дарунками для свого племені. Я ніколи не забуду цього. А тому пам’ятайте: в цьому таборі й на цій землі ви брати мого народу — і сини Деніказі!
По тому
Обережно ступаючи, вони проходили повз вігвами до вогнища, коло якого мала відбутися рада. Виснажені обличчя й страшенно худі тіла людей, що сиділи перед вігвамами, краще за будь-які слова підтверджували розповідь Деніказі про голод. Житла чіпевеїв були зроблені з грубо вичинених оленячих шкур, напнутих на основу з ялинових жердин. В кількох вігвамах шкури, що прикривали вхід, були відкинуті, і Джеймі бачив, що всередині вони майже порожні. Дві-три одежини з оленячої шкури, іржава рушниця, купа старого дрантя та ще подекуди потріскані дерев'яні ящики складали всю обстановку. Джеймі ніколи раніше не бачив таких злиднів, і ця картина приголомшила його.
Він не здивувався, почувши Авасінові слова:
— Вони таки справді бідують, Джеймі. Завтра вранці ми передамо їм набої.
Тим часом хлопці вже наблизилися до великого вогнища, навколо якого зібралися ідтен-елделі на чолі з своїм вождем. На нараду зійшлися мисливці — низькорослі, жилаві чоловіки з голодними обличчями. Двоє чи троє з них скинули підозріливими, пильними очима на хлопців, але відразу ж одвернулися.
Деніказі заговорив, і один з мисливців почав відповідати йому. Джеймі нічого не розумів, та нараз Авасін напружився і боляче вп'явся пальцями в його руку.
— Про що це вони? — прошепотів Джеймі.
— Обговорюють план полювання в Барренленді, — здушеним голосом відповів Авасін. — І, здається, розраховують на те, що ми підемо разом з ними!
Джеймі не зразу збагнув значення цієї несподіваної новини, та коли нарешті втямив, про що йдеться, його аж затрусило від збудження. Ось де можна було дізнати справжніх пригод! В його уяві промайнули знадливі видіння: величезні незнані арктичні обшири, а на них — незліченні стада карібу…
— Ну, то чом би нам і справді не приєднатися до них? — схвильовано мовив він.
Авасін не відповів, і Джеймі палко зашепотів далі:
— Ми ж можемо попросити їх відрядити гінця до нашого селища — переказати, що ми, мовляв, їдемо з ними. І ніхто тоді не буде непокоїтися, а ми за пару тижнів повернемось. — Він помовчав хвилину, але Авасін не відмовив і слова. — То що ти скажеш? — нетерпляче прошепотів Джеймі. — Адже іншої такої нагоди нам уже ніколи не трапиться!
Авасін був хлопець обачливий. Він знав, що Джеймі, з його гарячою вдачею, тільки й мріє про пригоди — та в разі, коли їх спіткає якесь лихо, відповідати доведеться йому, Авасінові. До того ж він був певен, що ані батько, ані Енгус Макнейр не дав би їм на це дозволу. Але побачити Барренленд на власні очі йому кортіло не менше, ніж його приятелеві.
І тут Джеймі, роздратований його мовчанкою, бовкнув перше, що спало йому на думку:
— Ти часом не боїшся, га?
Авасін різко повернувся до нього, і навіть у тьмяному світлі вогнища Джеймі побачив, як люто спалахнули його чорні очі.
— Гаразд, ми підемо! — майже просичав Авасін. — І там побачимо,
Втім, Авасінів гнів швидко минув. Можливо, він зрадів з того, що його примусили прийняти це рішення.
Вранці Авасін мав досить тривалу розмову з Деніказі, а потім поділився всіма відомостями про експедицію з Джеймі. Він з'ясував, що чіпевеї хотіли взяти хлопців з собою передусім тому, що в них були гарні дубельтівки тридцятого калібру. В самих чіпевеїв рушниці були старі та іржаві, й влучно стріляти з них можна було тільки зблизька. Дубельтівки хлопців могли вирішити долю мисливської експедиції, а ризикувати наслідками її Деніказі просто не міг. Але він висунув одну вимогу: під час походу його слово мусить бути для хлопців законом. В розмові з Авасіном він висловив це однією фразою:
— Старий вовк веде перед, молоді вовки йдуть слідом!
А Авасін знав, яким страшним може бути старий вожак вовчої зграї, якщо йому виявляють непокору.
Деніказі досить неохоче відрядив гінця на озеро Танаут з листом від Авасіна до матері. Зміст листа був вельми туманний, бо хлопці не знали, як довго їм доведеться полювати. Деніказі сказав їм тільки, що похід, можливо, триватиме «півжиття нового місяця», тобто приблизно два тижні.
Деніказі, власне, її сам не міг знати напевно, на який час він залишає табір. Він мав намір якнайшвидше добутися до північного краю лісів, заглибитися трохи в тундру й там зустріти оленів, що саме мандруватимуть на південь. Але якщо оленів на той час ще там не буде, Деніказі доведеться просуватись далі на північ, у рівнини Барренленду. Посеред літа карібу звичайно спускаються з далекої півночі майже до лісового кордону, а звідти завертають знову на північ і ще з місяць пасуться в тундрі, аж доки сніг не заганяє їх нарешті на південь, у ліси, де вони й проводять зиму.
Щоб забезпечити своє плем'я харчами до початку зимових ловів, Деніказі мав перехопити оленів саме під час їхньої літньої міграції. Скільки часу забере цей похід — для нього не важило. Повернеться він тільки тоді, коли мисливці наповнять свої каное м'ясом.
А що хлопці так того хотіли, то вони й переконали себе: полювання триватиме не більше двох тижнів.
4. На північ — до Барренленду
Деніказі та його мисливці вирушили в похід до таємничої північної країни без будь-яких прощальних церемоній. Їхня флотилія складалася з чотирьох шістнадцятифутових каное, зроблених із березової кори, зшитої жилами, й просмолених ялиновою живицею. В кожне каное сіли по два мисливці. З собою вони взяли тільки запасні парки з оленячої шкури й мисливське знаряддя. Харчів вони не брали — мали годуватися ловами. Хлопці, звичайно, відпливли в своєму власному каное.
Вони залишили табір на світанку і, пропливши декілька миль озером Касмір, завернули човни у вузеньку річку, що несла сюди свої бурхливі води з північного заходу. Тут було зроблено зупинку, і Деніказі звернувся до хлопців з такими словами:
— Далі ми попливемо річкою Білої Куріпки. На ній пороги, і нам багато разів доведеться нести каное на собі. Річка приведе нас до Казба-туа, озера Білої Куріпки, і біля того озера ліс кінчається. Віднині ви — мої підлеглі і будете виконувати кожен мій наказ.