Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Хлопець всім тілом подався вперед. У великих очах його засяяли іскорки.
— Може, ви знаєте якусь іншу країну, де б тигри жили в двадцятиградусні морози? — спитав Ашот і глянув на товаришів так, ніби він сам відкрив цих тигрів або принаймні виростив їх. — Нема іншої такої країни. Тигри живуть тільки в теплих краях, у чагарниках, у джунглях. Там вони й уві сні не бачать снігу. А в нас?.. Ех, не читали ви Арсеньєва, а то прямо зараз же подалися б на Далекий Схід, щоб на власні очі побачити цей чудовий край… А що в цій книзі?.. — І він зневажливо відкинув підручник.
— Читай
Саркіс недолюблював Ашота за сміливість і чванливість, не міг спокійно дивитися, коли «цей хвалько» збирав навколо себе товаришів і починав «брехати» їм про мисливські пригоди свого батька.
— Ти ж, Саркіс, не читав «Жень-шень» Пришвіна, — спокійно заперечив Ашот. — Якби ти прочитав хоч рядок, то перший запропонував би нам вирушити в цей край…
Ашот з таким захопленням говорив про Далекий Схід, що, здавалося, коли б дозволили, хлопець негайно полетів би туди, мов на крилах.
— «Жень-шень»? А я чигала! — пожвавішала раптом Шушик. — Це поема в прозі. Я навіть пам’ятаю такий рядок: «Мисливцю, мисливцю, чого ж ти не схопив її за копитця?..»
— Еге ж, схопив би…
— Схопив би… Адже він сидів, заховавшись у кущах винограду, а олениха прийшла і почала їсти листя, виставивши вперед свої копитця. Нога у цієї невинної тварини була така гарна, що людині стало шкода її. Через те мисливець і не зачепив олениху. Здається, так, Ашот? А жень-шень! Це ж коло нього, здається, живуть озброєні люди по п’ятнадцять-двадцять років, чекаючи, поки він достигне. Потім його викопують, під великою охороною відвозять до Китаю, а там продають дуже дорого, не пам’ятаю, за скільки тисяч золотом…
— Ого! Тисячу карбованців за корінець?.. — не повірив Саркіс.
— А що ж! Адже це корінь життя. Він робить старих молодими. Він… Ой, погляньте! На ферму поштову скриньку повісили! От добре! Тепер мама часто писатиме листи з ферми додому…
Суперечка школярів увірвалася. Їхню увагу привернула синя скринька, біля якої зібралися працівники ферми.
— Чекайте-но! — вигукнув Гагік. — Перший лист кину я!.. Тільки… кому б мені написати? І про що?..
І Гагіку спало на думку пожартувати з своїм дідусем. На аркуші, вирваному із зошита, він похапцем написав:
«До побачення, дорогий дідусю, я від’їжджаю на Далекий Схід, щоб привезти тобі корінь життя, про який розповідається в книзі Пришвіна «Жень-шень». Вип’єш настою цього кореня — зразу помолодшаєш. От буде здорово! Побачимо тебе з чорною бородою і з рушницею в руках на полюванні разом з батьком Ашота. Ти все вихваляєшся колишньою молодістю. От я й хочу, щоб ти помолодшав. Тоді й побачу, який ти молодець! Пишу тобі з ферми під великою грушею…
Твій онук Гагік».
Коли він закінчив писати і прочитав листа вголос, школярі голосно сміялися, радіючи з такого жарту. Тільки Ашот, хоч і сміявся, розсудливо зауважив:
— Облиш,
— Не встигне! Я раніш від листа в село приїду! — кинув Гагік і побіг до поштаря.
Купивши конверт з маркою, він запечатав листа, надписав адресу і кинув його в скриньку.
— А все-таки почин мій! — радів Гагік, весело підстрибуючи.
Ашот і собі вирішив послати листа додому. Звертаючись до батька, він писав: «Тату! Сьогодні, готуючи уроки, ми читали про Далекий Схід. Який це чудовий край!.. Коли ми з тобою зможемо поїхати туди на полювання?.. Всі мої думки там…»
Отак з легкої руки Гагіка того дня було відправлено з ферми в село Айгедзор два листи.
Після цього школярі знову повернулися до своїх підшефних телят. Підстригли їм хвостики, побризкали якоюсь рідиною в хліві, щоб не заводились паразити, і почали збиратися додому.
Було 7 листопада. Вони могли побути на фермі й завтра, але святкові звуки барабанів і зурни кликали до рідних домівок. Хотілося разом з іншими товаришами провести свято. Доярки дали школярам на дорогу сиру й лавашу [1] , і Шушик побігла прощатися з матір’ю.
— Ахчи [2] , куди ти? — спитала Ашхен занепокоєно, побачивши в руках дочки сумку. — Я ще не встигла надивитися на тебе…
— Куди? На Далекий Схід, — засміялась Шушик, згадавши про листи Гагіка й Ашота.
1
Лаваш — тоненькі коржі з борошна.
2
Ахчи — дівчина (вірм.).
— Ой, осліпнути б мені… Який Схід? Що там є?
— Що? Ведмеді, які полюють на рибу, тигри в снігу, — не переставала сміятися Шушик.
Ашот похмуро відійшов — дівчина явно глузувала з його захоплення природою.
Вже дорогою школярі несподівано почули позаду голос свого однолітка, курда Асо.
— Ти куди?.. — кричав хлопець на собаку. — Щоб ти здох!.. А вівці хто стерегтиме?
— А ти куди, Асо? — поцікавився Ашот.
— У село. Цукру треба купити, тютюну батькові.
Асо, син чабана Авдала, народився в горах, де випасали худобу. В горах він і виріс, блукаючи з батьком слідом за отарами. Крім свого села та кількох сусідніх, Асо ще нічого не бачив у житті. Навіть у місті йому не доводилося бувати. А втім, і в село Асо ходив рідко, хіба що тільки по тютюн батькові чи по цукор, а восени — коли приганяв овець на заготпункт.
На бронзовому, обпаленому сонцем обличчі підлітка горіли, як вуглинки, чорні очі.