Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Поки що, втомившись від вражень і шукань, мандрівники сіли відпочити на великій кам’яній брилі. Їхні зашарілі обличчя й червоні галстуки яскраво палали в промінні вечірнього сонця, що швидко котилося за вершину Великого Арарату. Прохолодний гірський вітрець приємно обвівав голови, кошлатив кучеряве волосся. Всі почували себе надзвичайно добре на лоні рідної природи, були щиро задоволені хоч і важкою, зате приємною прогулянкою. Особливо вдячні були товариші Ашоту — адже це він показав одне з місцевих чудес — загадкову Барсову ущелину з багатою природою і граціозними
— Ну, а тепер в дорогу! — сказав Ашот.
Однак не встигли юні мандрівники спуститися на дно ущелини і вийти на стежку, що мала вивести їх на світ божий, як знявся лютий вітер. Він був такий сильний, що довелося зупинитись. А треба зазначити, що з Диявольської стежки можна скотитися в провалля від найлегшого вітерця. Наші герої сіли на краю карниза, сподіваючись, що вітер скоро вщухне і вони підуть своїм шляхом далі. Проте вітер не вщухав, а, навпаки, загрозливо завивав у западинах скель, зривав з кущів і дерев жовте листя, засипаючи ним розколини й тріщини, чистенько підмітаючи всі схили й стежки.
— Звільняє місце для снігу, — зляканим голосом сказав Асо, і слова його збудили тривогу в серцях товаришів.
Асо не міг помилитися: він добре знав мову гірських вітрів, з якими часто мав справу в своєму чабанському житті.
Кілька хвилин, проведених на холодному рвучкому вітрі, здалися юним натуралістам дуже довгими. Скелі, схожі на золоті палаци серед денного сонячного проміння, тепер стали похмуро загрозливими. В ущелині збирався важкий, густий туман, а з провалля долинали зловісні завивання й стогін шаленого вітру. Шушик злякано пригорнулася до Ашота і, коли в скелях виникав страшний шум, тремтіла всім тілом.
Зграя диких кіз пробігла Диявольською стежкою поблизу мандрівників. Остання кізка на мить затрималась, оглянулась на почорнілу Барсову ущелину і зникла за поворотом. Якщо й кози не хотіли тут лишатися, то, очевидно, в цьому була якась грізна ознака. «Вони тікають тому, що бояться бути замкнутими в цій ущелині, коли випаде великий сніг», подумав Ашот, і по тілу його пробігли мурашки.
— Вітер не вщухає. Вставайте! Спробуємо йти далі, — сказав він.
Саме тоді з скелі зірвався величезний камінь і з страшенним гуркотом покотився в провалля. Він прим’яв на своєму шляху пухнасту ялинку, яка вже не могла підвести поламане гілля і, здавалось, тихенько стогнала.
— Сядь, — потягнула Шушик Ашота за полу. — Сядь, а то вітер тебе змете в провалля.
— Ні, ходімо!.. — вперто наполягав Ашот. — Візьміться міцно за руки… Підемо одне за одним…
Товариші, борючись з вітром, підвелися на ноги, витягнулись ланцюжком і обережно рушили. Але, не ступивши й двадцяти кроків, зупинилися. Тут стежка звужувалась і, щоб не скотитися вниз, довелося знову сісти.
Що робити? Ашот уважно оглянув схил скелі. Поблизу не видно було ніякої схованки.
— Ходімо назад, — сказав він.
Але ніхто не зрушив з місця — було страшно піднятися, а ще страшніше — йти. Вже темніло, досить було зробити один необережний крок, щоб стати жертвою невгамовного вітру.
Зненацька Ашот помітив поблизу, ліворуч,
— Хлопці, повзіть за мною!.. — гукнув Ашот і сам поплазував до наміченого ним пристановища.
Подряпавши лікті й коліна, юні мандрівники, нарешті, дісталися до западини на лівому краю стежки і ледве втиснулися в неї. На жаль, печера виявилась неглибокою: вхід її був ширший за середину. Та все ж тут було набагато приємніше, ніж на голій стежці, і вітер дув лише з одного боку. Ашот скинув своє тоненьке, але широке пальто і запнув ним вхід до печери. Одну ніч можна й так перечекати.
— До світанку потерпимо, — підбадьорив він товаришів. — А вдосвіта якось виберемося звідси…
… Стемніло. Поступово ніч оповила все навколо. Скелі стали зовсім чорними. Зубчасті верхів’я згромаджених докупи вершин ледве виднілися на темному фоні неба. В горах зловісно завивав вітер. А внизу зітхала своєю чорною пащею Барсова ущелина.
Спочатку невдахи-мандрівники почували себе непогано. Притулившись одне до одного, вони навіть трохи зігрілися. Та скоро нічний холод, особливо відчутний в горах, почав пробирати їх до кісток. Кожному почало ввижатися вогнище, до якого з такою насолодою простягнув би закляклі руки.
Гагік підклав під себе шапку. На шапці сидіти було тепліше, не так холодило каміння.
Найгірше почував себе Саркіс. Хоч як намагався він скрутитись калачиком — з того нічого не виходило: довгі ноги весь час стирчали з западинки. «Погано бути високим, — скрушно думав він. — І завів же нас цей Ашот у таке кляте місце!»
Зате Асо не втрачав бадьорості, йому зовсім не було холодно. Адже курди — гірські жителі. День і ніч проводять вони на повітрі і тому завжди, навіть влітку, одягаються тепло. Крім грубої аба, у Асо була ще й ватянка. Він співчутливо поглядав на Шушик і страждав від думки, що такій тендітній дівчині доводиться спати на камінні. Хлопцеві дуже хотілося дати їй свою ватянку, але він соромився — хтозна, що інші скажуть…
А Шушик полинула думками додому, до свого теплого двору, де на деревах маленькими зірочками горіли стиглі персики. Вона була в напівсонному забутті. Наче з-за семи морів долинали до неї слова Ашота: «Потерпімо ще трохи. Розвидниться, знову зійде сонце, і ми повернемось додому…»
Але коли після тяжкої, страшної ночі спалахнув, нарешті, світанок, наші герої з жахом побачили, що йде густий сніг. У горах почалася хуртовина.
Виходить, правду сказав Асо: вітер спочатку очищає все навкруги, щоб приготувати місце для снігу.
Так починається зима в наших горах…
Розділ п’ятий
Про те, як надія в юних мандрівників чергувалася з розпачем