Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Видно, нічого іншого не вигадаємо… Доведеться… — погодився Ашот. — Візьміть по два сухих сучки ялинки і починайте терти їх один об другий…
— Хіба руками викрешеш з них вогонь? — не вірилося Шушик.
— А плов ти руками їси? — кинув Гагік.
Жарт цей додав сили юним мандрівникам. Вони заходилися добувати вогонь тертям — простим, але важким способом наших предків…
Асо почав нишпорити у своїй чабанській торбині і знайшов сухого гриба, якого він кілька днів тому висушив у гарячому попелі, щоб віддати батькові для розкурювання люльки.
— Ви
— Три, Саркіс, три сильно, бо так ми вогню не добудемо, — заохочувала товариша Шушик.
Але у неї самої нічого не виходило. А глянувши на вкрите потом чоло Ашота і його груди, що високо здіймалися від прискореного дихання, вона почала втрачати віру в успіх цієї справи. Так, мабуть, вогню не добути…
— Нічого не виходить, — важко дихаючи, нарешті признався Ашот. Йому соромно було глянути в очі товаришам.
— Так, це, певно, важче, ніж їсти мацун [8] , — погодився Гагік. — Але для того, щоб добути вогонь первісним способом, треба мати і руки первісної, людини… А у нас?.. — І він простягнув уперед тонкі довгі пальці. — Наші руки звикли тримати лише ручку… От до чого доводить писанина…
Вони знову посідали мовчки; кожен віддався своїм невеселим думкам.
8
Мацун — кисле молоко (вірм.).
Десь у кутку печери капнуло. Раз, вдруге… Очевидно, сніг надворі починав танути. Але тут, під похмурим кам’яним склепінням, було так холодно, що Шушик уся тремтіла.
Ашот підвівся і роздратовано викинув камінь, що потрапив йому під ноги. Він був страшенно стурбований невдачею з добуванням вогню. «Чрихк, чрик!» — доносилося з кутка печери.
— Що ти там робиш, Асо? — спитав Ашот. — Нічого не вийшло?
— Ні, — винувато озвався пастух. — Кремінь не годиться…
Довго панувало напружене мовчання. Всі розуміли, що без вогню вони можуть загинути в цій холодній печері. Хоч би один сірник!
— Чого ж ми сидимо без діла? — нарешті порушив мовчанку Ашот.
І, взявши в руки дві палички, він почав запекло терти їх одну об одну. Йому допомагали інші, терли доти, поки вибились із сил. Нарешті, на гілочці, яку безперервно тер своїми мускулистими руками Ашот, з’явився димок і запахло горілим.
— Ну, як, по-твоєму? Можна руками добути вогонь? — переможно глянув Ашот на Шушик.
Запах горілого посилювався, і це підбадьорювало товаришів. Вони по черзі кинулись допомагати Ашоту. Але всі зусилля були марні. Вогонь не з’являвся…
Остаточно знесилившись, Ашот мовчки сів на холодну долівку.
— Хіба так вогонь добувають? Тільки
— А як? Адже так робили первісні люди, — спалахнув Ашот. У нього навіть руки тремтіли від утоми.
— Первісні люди!.. Знайшов з ким рівнятись! Фізику ти вчив? Ану, поясни за законами фізики, чому ніхто з нас не добув вогню тертям і що ми повинні зробити, щоб добути його?
Ашот нічого не міг відповісти. Він завжди думав, що Саркіс не цікавиться фізикою!.. Що ж йому тепер сказати?..
Якби в печері було зараз світло, Ашот міг би побачити глузливий погляд Саркіса.
— Поле тертя у твоїх паличок занадто велике, ось що! Тому вони тільки нагріваються, а вогню не дають… — пояснив Саркіс тоном ображеної людини. — Ти б у товаришів спитав спочатку, а потім уже давав команду.
Зауваження було доречним. Та хіба Ашот міг здатися?
— А малюнок у нашому підручнику про що говорить?
— Говорить про те, що ти не знаєш, як добути вогонь, — різко відповів Саркіс. — Треба спочатку в гладенькій дощечці висвердлити заглиблення, вставити в нього кінчик палички і тоді швидко крутити його долонями. Таке тертя двох поверхонь буде в п’ять разів менше, ніж було в тебе, а результати — в п’ять разів більші. Зрозумів? Пересвідчився тепер, що первісна людина краще, ніж ти, знала фізику?.. І не з книжок, а з практики.
На цей раз Ашот мовчки проковтнув образу.
— А де ж я знайду таку дощечку? — пробубонів він, Перебираючи галуззя. — Хоч би ніж був, щоб вистругати. Тьху ти чорт, нічого у нас нема… А що ти там робиш, Асо?..
Асо, зігнувшись, щось шукав. Він нагріб з долівки уламки каміння, підійшов до виходу, переглянув їх один за одним і… викинув. Потім вийшов і зразу ж мало не по пояс загруз у крихкому, м’якому снігу.
— Куди ти? — гукнув йому навздогін Ашот.
— Мені чорний кремінь потрібен… з гострим краєм…
— Так би й сказав. Гагік! За мною! Шушик, вийди погрітися на сонечку.
Слідом за ними вийшов і Саркіс.
Протоптуючи в снігу доріжку, хлопці рушили до підніжжя скелі.
В одному місці, де під виступом скелі, що низько навис над землею, було сухо, вони зупинились і почали оглядати щебінь.
— Це що? Кремінець? — подаючи Асо чорний камінь, спитав Ашот.
— Ні, кремінець схожий на чорне скло. Блискучий, гладенький, а краї гострі, як лезо ножа…
Саркіс підняв якийсь жовто-білий камінь і пильно роздивлявся його.
— Тобі сказали — треба чорний, — грубо зауважив Ашот.
— Не сердься на нього, Ашот. Це теж кремінь. Ану, дай я спробую… — лагідно проказав Асо.
Він підійшов до скелі і кілька разів ударив цим камінцем по нерівній стіні.
— Справжній кремінь! Ходімо!..
Поверталися до печери вже протоптаним шляхом, і Гагік, ідучи попереду, так гордо випинав груди, наче після переможної битви.
— Ну, знайшли? — нетерпляче спитала Шушик.
— Потім, — загадково відповів Гагік, і всі урочисто зайшли всередину.