Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Так от, друзі, — з властивою для нього урочистістю, ніби виступаючи на зборах, почав Ашот. — Ми повинні жити до того часу, поки нас не знайдуть або поки ми самі не виберемося з цієї фортеці. Так само як Робінзон, ми повинні боротися з природою й самі добувати собі засоби до існування.
— Так само як Робінзон?.. — плаксиво перебила його Шушик. — Робінзон потрапив на острів, де не було зими, де багатюща рослинність…
— Еге ж! І ламу він доїв… Чого йому бракувало?.. — додав Гагік.
— Я не криюсь: становище у нас, можливо, важче, ніж у Робінзона. Але не забудьте, що нас
Ашот відчував, що товаришам потрібне впевнено і бадьоро сказане слово. І він вів далі твердо, урочисто:
— Правда, місця, куди ми потрапили, бідні і голі. В цьому відношенні Робінзон був куди щасливіший за нас. Проте якщо ми діятимемо організовано, витримаємо. Нам доведеться скрутно, боротьба з природою буде важкою. І щоб у цій боротьбі ніхто не загинув, треба додержуватись якнайсуворішої дисципліни. Тому я пропоную насамперед обрати начальника. Всі повинні беззаперечно підкорятися йому, виконувати його розпорядження…
— Е, який там начальник! Знову командувати, — заперечив Гагік.
— Ну, хай не начальник, а старший. Повинен же хтось стежити за виконанням режиму, встановленого колективом.
— Гаразд. Оберемо просто старшого, і хай він служить нам, як депутат служить народові…
У Ашота було трохи інше уявлення про роль старшого, але він не наважився заперечувати.
— Добре, називайте, як хочете, тільки підкорятися обраному повинні ми всі.
— Звичайно! Якщо тільки він добре служитиме тим, хто його обрав, — наполягав на своєму Гагік. — А якщо не зуміє або запишається, попереджаю заздалегідь: ми його скинемо… таємним голосуванням…
— Ашот, нашим керівником будеш ти, — раптом висловила свою думку Шушик, наче боялася, що можуть обрати когось іншого.
— Так, ти підходиш, — підтвердив Гагік.
— Чому? — запитав Ашот. Він відчув у серйозному тоні Гагіка приховану іронію…
— Чому? — перепитав Гагік. — Та хоч би тому, що навіть звичайній товариській розмові ти вмієш надати офіціального тону.
Ашот насупив брови.
— А ти, Саркіс, що скажеш? — спитав Гагік.
— Мені все одно… Він нас сюди завів, хай і думає, як нам тепер бути. Я втручатися не збираюсь…
— Коли треба буде, то втрутишся, — твердо заявив Ашот. У його голосі відчувалась погроза.
— Бачив? Я ж казав, що ти можеш! — посміхнувся Гагік. — Не кожний уміє так говорити.
Отже, Ашота обрали за старшого.
Шушик знала, що він суворіший, ніж треба, що в нього сухий владний тон, але ж, можливо, думала вона, в цих суворих умовах їхній начальник якраз таким і має бути.
— Я буду вашим старшим. Саркіс правду сказав: я став причиною ваших нещасть, і я з шкіри вилізу, щоб врятувати вас. Але ти, Саркіс, — звернувся він суворо до хлопця, — перестань мені заперечувати…. І хникання щоб я більше не чув. Завдання наше я розумію так: добувати їжу і створювати всі умови для життя, бо може статися, що ми надовго застрянемо в цій ущелині. Будемо виготовляти знаряддя для розчищення стежки від снігу і спробуємо власними силами вибратися звідси. Ех, коли б у нас був ніж!..
Асо посміхнувся і сунув руку в кишеню:
— Ніж у нас є.
— Є? — радісно скочив з місця Ашот. Очі його засяяли так, ніби він уже винайшов спосіб, як вибратися з ущелини. — Дай гляну, коли не жартуєш.
Асо вийняв з кишені і подав Ашотові великий, грубий, але гострий чабанський ніж.
Ніж почав переходити з рук в руки. Так, з ножем багато чого можна зробити. Кожному здалося, що його сили з цієї хвилини подвоїлись.
— Ніж у наших умовах — все одно що гармата, — пожартував Гагік.
Ашот, набравши начальницького вигляду, оголосив перші досягнення колективу:
— Отже, у нас є житло, хоч і не дуже зручне. Найголовніше — є вогонь і є ніж. Це вже ціле господарство!
— Пробачте, а наш одяг? Чи ти гадаєш, що це дрібниця? — поцікавився Гагік.
— Гаразд. І це треба врахувати…
Справді, одягом юні мандрівники були забезпечені непогано. Коли вони збиралися на ферму, мрячив дощик, і тому всі одяглися тепліше. Ашотові дали осіннє пальто. В зеленому демісезонному пальті була і Шушик. Про одяг Асо і його теплу аба ми згадували вже раніше. Тільки Гагік вирвався з дому в легенькому, без підкладки піджачку. Крім одягу, у кожного з мандрівників була сумка: в Асо — чабанська, в інших — шкільні для зошитів і книжок. «Заінвентаризувавши», як сказав Гагік, майно, Ашот підвівся і сказав:
— Ну, вставайте. Підемо шукати їжу!..
Розділ десятий
Про те, як важко буває люд ині, ко л и ш лунок її не пристосований до дарів природи
Хто сказав, що Барсова ущелина бідна, що в ній немає їжі? Неправда! Там її вдосталь. Але все те, що знаходили мандрівники, розриваючи сніг, перевертаючи каміння, обшукуючи дупла, було мало придатне для їжі. Адже протягом тисячоліть кухня поступово віддаляла людину від дарів природи.
Хоч навколо і лежав сніг, навіть глибокий, усі живі мешканці Барсової ущелини знаходили собі їжу і житло. І кози, і орли, й куріпки… Навіть той заєць, сліди якого бачили хлопці. І тільки наші мандрівники лишались голодними, і чим довше вони шукали їжу, тим більше охоплював їх розпач.
Та й як не впасти в розпач, коли навіть під дубами не можна знайти жодного жолудя, хоч з усього видно, що їх у цьому році було багато. Про це переконливо свідчили порожні чашечки жолудів, що лишилися серед листя…
В одному місці під скелями стояло старе горіхове дерево, на всі боки розкинувши своє широке гілля.
Людина його тут посадила чи воно дике? На південних скелях цих гір росте чимало диких горіхів, породи яких нічим не відрізняються від культурних.
— Відкиньте-но тут сніг, хлопці. Горіхи — непогана їжа, — намагаючись підняти настрій товаришів, сказав Ашот.
І, дмухаючи на задубілі пальці, хлопці розгребли сніг, оглянули все навколо дерева, але не знайшли жодного горіха! «Ну, гаразд. Припустімо, що білки зібрали всі горіхи. Але ж кули поділися жолуді? Хіба можуть бути ведмеді у цій фортеці?» — сумно подумав Ашот.