Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— А як ми їх ловитимемо: за хвіст чи за голову? — запитав Гагік.
— І скільки кілограмів важитиме кожна? — вперше втрутився в розмову товаришів Асо і тут же засоромився й почервонів.
— Ого, Асо! Мишка невеличка, та зубки гострі! І ти з мене глузуєш? — здивувався Гагік. — Ану, дай гляну, що ти там зробив. Ну, порізав толах, а де ж ти візьмеш мотузки для своєї пращі?
— Мою панчоху можна розпустити, — витираючи сльози, сказала Шушик.
— Я не дозволю брати твою панчоху, хушке Шушик! — знову зашарівшись, сказав Асо. — Подивись-но, скільки
А личаки у хлопця були особливі. Вони відрізнялися від звичайних тим, що верх їх був густо прошитий товстими барвистими нитками. Асо розпустив частину цих ниток і скрутив з них міцні шнурки, які поприв’язував до шматків толахів.
— Умієш метати? — запитав він Ашота, але, ніби злякавшись, що запитання образливе, заспішив виправити свою помилку: — Ну звичайно ж, умієш!..
— А ти?
— Я? Сяк-так, — скромно відповів Асо і зашарівся: подумають, що вихваляється.
— Гаразд! А поки що давайте вмиємося снігом… Ой, скільки ж його нападало! Чудовий день для полювання! Сьогодні нам пощастить, — оголосив Ашот і раптом вигукнув: — Гей, погляньте, вільшанка!
Він вихопив у Асо пращу, зарядив її круглим каменем і побіг до кущів. Там неспокійно верещала і трусила хвостиком, метушливо перестрибуючи з гілки на гілку, невеличка пташка. Спинка і крила її були чорно-бурими, а дзьобик червоний.
— Вона наша, не втече, — сказав Ашот, намагаючись приховати свою невдачу… — Нічого… Тепер ходімо на куріпок. Шушик, дивись, щоб ке погасло вогнище, а ми скоро повернемось.
Хлопці взяли свою «зброю» і мовчки рушили до виходу, але на порозі печери зупинились. Куди йти? Кругом сніг… Ще й зараз іде — дрібний-дрібний. День був похмурий. Рідка запона туману закривала скелясті вершини гір, що оточували Барсову ущелину. Жодної куріпки ніде не було видно, ніде не було чути її пісні…
— Нічого нема, куди ти нас ведеш? — ступивши десяток кроків, незадоволено запитав Саркіс.
Справді, що приємного було в цій мандрівці по глибокому і холодному снігу! Ледве стримуючи своє роздратування, Ашот не стільки для Саркіса, скільки для Гагіка й Асо сказав:
— В таку погоду гірські куріпки ховаються в тріщини скель. Треба налякати їх. Коли вилетять і сядуть на м’який сніг, тоді й будуть нашими.
— Нашими? Ну, коли нашими — піди й принеси! — пробурмотів Саркіс і, звернувши з стежки, яку проклали в снігу товариші, пішов у кущі. Там можна було знайти щось їстівніше — шипшину, жостір…
— Не, підеш з нами? — суворо запитав Ашот, і темні очі його люто блиснули.
— Як ти розмовляєш зі мною? Що я, раб твій, чи що? Захочу — піду, не захочу — не піду.
— Гаразд, ти ще пожалкуєш… Хлопці, за мною!..
І Ашот, червоний від люті, кинувся, розгрібаючи сніг, до того схилу гори, де щоранку співали куріпки.
Кам’яні куріпки — птахи осілі, і якщо вони були десь кілька днів тому, то там їх і треба шукати… Так принаймні думав Ашот.
Гагік ішов мовчки, йому не хотілося жартувати.
«Безнадійна справа. І як назад повертатися?» — думав він.
Раптом над головами юних мисливців пролетіла зграйка горобців, яких переслідував сокіл. Пташки в паніці заховалися в кущі…
Ашот здивувався. Що роблять тут, у Барсовій ущелині, горобці?
Молодий мисливець знав, що в горах і полях горобці майже не водяться. Вони завжди живуть коло людини, під її захистом, — у збудованих нею хлівах, у складених нею скирдах. Людина захищає їх від соколів, лисиць, і вони легко користуються всіма створеними людиною благами. Як же потрапили вони сюди, в Барсову ущелину?
— Хлопці, тут люди жили!.. — схвильовано вигукнув Ашот.
Але його ніхто не слухав. Хлопцям було не до того. Вони поскидали з плечей свою важку зброю, витягли пращі і, підійшовши ближче до кущів, почали закидати горобців камінням.
— Одного підбив, слово честі! Я бачив, як він упав! — збуджено закричав Гагік і кинувся розшукувати свою здобич.
— Не треба, не йди, Гагік! То не горобець, а мін камінь. Тобі здалося. Це від хвилювання. Ходімо… — сказав Ашот.
Справді, хіба варто було ганятися за горобцями?
Хлопці рушили за Ашотом до скель, де, за його словами, мали жити куріпки. Лише Гагік не міг забути про горобців. «Невже ми жодного не підбили? Ні, здається, то не камінь упав, а горобець», думав він.
З великими труднощами юні мисливці подолали ті двісті-триста кроків, що відділяли їхнє житло від Куріпчиної скелі, як назвали вони стрімчак на захід від Зміїної печери. Незграбною вежею височіла ця скеля серед пасом, які оточували ущелину з правого боку.
Скеля була положистою, і через те сніг щедро вкривав її схили. На його білій скатертині лише подекуди чорніли тріщини, з яких пробивалися пучки жовтої трави, сухі стеблини якихось рослин та рідкі, миршаві кущики. Які б інші рослини могли вижити на цій убогій землі, на піску, занесеному вітром у скелясті тріщини?..
Саме в корінні цих рослин і ховаються куріпки в ті дні, коли випадає глибокий сніг. Тут вони і знаходять собі деяку їжу — насіння трав, бруньки, ягоди.
Хлопці не дійшли ще до цих тріщин, коли Ашот наказав:
— Кидайте каміння, галасуйте!..
Навпомацки відшукуючи в снігу каміння, хлопці з галасом почали кидати його в кущі. Шалено гавкав Бойнах.
Сподівання Ашота були правильні. Від галасу хлопців і собаки кілька куріпок вискочили і побігли вгору по скелі. Рухи їх були невпевнені. Пташки грузли в м’якому свіжому снігу, тонули в ньому, а деякі навіть зупинялись і просто ховали голову в сніг. Очевидно, вони думали, що так їх не буде видно. Це для куріпок характерно. Коли заховатись нема куди, полетіти теж — м’який сніг не дозволяє обіпертись і відштовхнутися, — вони від страху зариваються головами в сніг.