Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Розділ п’ятнадцятий
Про те, як треба направити на людину дзеркало, щоб вона побачила своє обличчя
Минуло ще два дні, таких важких, що юні мандрівники втратили будь-яку надію. Цілими днями кружляли вони знесилені, з важкими палицями і камінням по скелях Барсової ущелини, заглядали у всі тріщини, але не могли знайти нічого, крім зморщених сухих ягід.
— Хлопці,
Але що ж «м’якше від каменя» можна знайти в Барсовій ущелині? Очерет, який росте поряд з вербами? Що зробиш? Куштували й очерет — з’їли його солодкувате коріння. Знайшли в землі і з’їли корінці різних рослин. Проте дуже скоро пожалкували. У Шушик почала паморочитись голова, потемніло в очах. Дівчина хиталася, мов п’яна.
— Ахчі, що ти з’їла? Чи, може, збожеволіла від страху?
Ашот, намагаючись повернути Шушик до нормального стану, трусив її за плечі.
— Ось наслідки твоїх вигадок! — вколов Ашота Саркіс. Він не шукав з товаришами коріння і не їв його, але — дивна справа! — стаз жвавіший і, здавалося, навіть здоровіший.
— Не каркай! — з досадою обірвав його Ашот.
Гагік знову спустився в балку і скоро повернувся з якимись корінцями.
— Не бійтесь, Шушик наїлась бангі [12] , — сказав він, показуючи принесене коріння.
12
Бангі — споріднена з дурманом рослина (вірм.).
— Бангі?
Всі полегшено зітхнули. В Айгедзопі кожен знає, що коріння й насіння рослини бангі викликають сп’яніння, а часом навіть легке запаморочення, напівзабуття; але такий стан швидко минає…
— А все через тебе! — докоряв Гягіку Ашот. — Радив їсти все, що м’якше від каміння. Прошу віднині помилкових лозунгів не виголошувати!
— Так, моє гасло себе не виправдало, — пожартував Гагік. — Треба його змінити: «їж усе корисне, що м’якше від каміння!»
Далі всі йшли мовчки. Надвечір повернулись у печеру. Шушик лягла біля вогнища і, укрившись курткою Асо, незабаром задрімала. Скоро вона прокинулась, протерла очі і, сівши на постіль, запитала сонним голосом:
— Ми все ще в ущелині? Значить, помремо?.. — І голосно заплакала.
— Шушик, не треба… — бурмотів Ашот.
Дівчина засоромилася свого вчинку, поволі витерла очі. Настрій у хлопців зіпсувався. І справді: смерть уже кілька разів стояла на порозі печери! Всі так схудли і знесилились, що важко було збирати навіть хмиз для вогнища. Коли ж не буде вогню, холодна печера стане свідком їх загибелі. Це розуміли всі…
Асо хотілося підбадьорити товаришів, підтримати їхні сили, але що він міг зробити?.. Соромлячись і червоніючи, він розповів народну курдську казку, потім заграв на сопілці й заспівав, на якусь хвилину перенісши жителів печери на смарагдові схили Малого Кавказу. А коли й це вичерпалось, як завжди, постелив аба і, витрушуючи на нього все, що було в кишенях, сказав:
— Цього разу треба ділити на шість частин… Дамо й Бойнаху.
— З’їсть? — запитав
— А що йому лишається? Доведеться їсти. Я йому вже дав для проби кілька штук.
Бойнах дістав свою частку і справді накинувся на ягоди, хрумтячи кісточками, хоч ніколи раніше їх і не нюхав.
— Бачили? Собака розумніша за нас. Треба розкушувати кісточки. Їжте, хлопці, я відповідаю, — заохочував товаришів Гагік.
Скінчивши свою частку, Бойнах почав скавчати й метляти хвостом, випрошуючи в хазяїна ще ягід: бідолашний пес був дуже голодний.
— Нема, любий, нема, — сказав собаці молодий пастух і, обнявши свого кошлатого друга за шию, відвернувся, щоб ніхто не помітив його сліз.
Хлопці розуміли почуття Асо. Вони знали, що для пастуха собака — дуже близька істота, мов брат.
I Бойнах теж, здавалося, все зрозумів. Він притулився до ніг Асо і ніжно лизав його руку, наче просив пробачення, що завдав йому клопоту… Почувши якийсь легкий тріск, собака раптом насторожився, підхопився, підбіг до Саркіса і, обнюхавши його кишені, почав сердито гавкати. Бойнах дивився на хлопця таким ясним поглядом, ніби хотів сказати: «Ану, достань з кишені їжу, а то я тебе розірву».
— Чого він хоче? — запитав Ашот.
Саркіс зніяковіло промовчав. Посовався на місці, аж зблід.
— Геть! — крикнув він на собаку.
Але Бойнах не вгамовувався.
— Чого йому треба? — запитав уже Гагік.
— Чого? Хіба ти не догадуєшся? — пробурмотів Асо.
І Ашот зрозумів. Він підхопився з місця і підбіг до Саркіса.
— Ану, виверни кишені! — Прокричав він, з ненавистю дивлячись на бліде, перекошене обличчя винного.
Але Гагік випередив його, поліз в кишеню до Саркіса і витяг звідти жменю горіхів.
— Яке ви маєте право?.. Я знайшов… Хай кожний про себе…
— Он як? — обурливо спитав Ашот. — А з чийого дозволу і з якою совістю ти їси те, що приносить квола дівчина, що приносить Асо, що приносимо ми з Гагіком?.. — І він з розмаху вдарив Саркіса по щоці.
Шушик скрикнула. Асо відвернувся — його здивувала ця сцена. Навіть Гагік і той не знав, який висновок зробити з того, що сталося, — жартом тут не відбудешся…
На обличчі Саркіса застигла якась дивна крива посмішка. Віл нього хлопець здавався жалюгідним.
Ашот зблід від гніву і тремтів усім тілом. Та й як могло бути інакше? Ашот все своє коротке життя дотримувався принципу: те, що ти здобув у полі, розділи з товаришем. Скільки, скільки разів на його очах батько без будь-якого жалю, навпаки, з почуттям задоволення ділився з товаришами м’ясом убитої ним дичини. Завжди справедливо. А хлопець знав, як важко діставалася батькові здобич, як довго доводилось вистежувати її, як важко було на власних плечах тягти з крутих гір… І все ж ділив порівну. Таким був давно встановлений звичай, цього вимагало почуття товариськості, людяності. А цей егоїст, маючи повні кишені горіхів, простигав руку за мізерною жменькою ягід, що їх могли б з’їсти голодні товариші…