Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Поява звіра зразу переплутала всі плани і режим дня мандрівників. Ашот намагався бути безтурботним і твердив, що хворих товаришів відвідав середньоазіатський кіт — манул. Але Саркіс з цим не погоджувався.
— Який там кіт! Звір був такий завбільшки, як тигр.
До «перевиборів» Ашот зухвало кинув би: «Боягузові й кіт може здатися тигром». Але тепер він змовчав.
— У наших місцях я не зустрічав тигрів, — простодушно зауважив Асо. — Може, це була рись? Саркіс, а не було в нього кісточок на кінчиках вух?
— Ні, вуха
Який же тут міг бути звір? Чи не барс?.. Ясно одно: хто б це не був, треба бути обережним…
Мабуть, хижак, добре наївшись, заснув у своєму лігві й проспав той самий снігопад, який заніс єдиний вихід з ущелини, а тепер опинився в полоні так само, як і вони. Найімовірніше, що для звіра тут не лишилося ніякої їжі. Адже ще в перші снігопади кози втекли! Тепер він може переслідувати і людей… Якщо звір наважився серед білого дня сунути морду в печеру, то це означає, що від голоду він став безстрашним, нахабним! Так принаймні думав Ашот.
Отже, до небезпеки померти з голоду додалася ще одна — стати поживою якогось хижака.
Хлопці перенесли вогнище ближче до входу в печеру, але скоро в них закінчилось паливо. Треба було пошукати його в дубняку.
— Боятись нема чого, — підбадьорював себе й товаришів Ашот. — Саркіс, ти поклади в вогонь оце сире гілля, хай піднімається дим… Не бійся, до вогню не підійде навіть лев… Ходімо помаленьку. Добре, що вода не знесла нашої важкої зброї. Візьмемо її, знадобиться…
Озброївшись кам’яною сокирою, молотом і палицею, взявши в руки по головешці, хлопці боязко вийшли з печери.
Навкруги було так сонячно і спокійно, що страх у них почав розвіюватись. Сонце, що хилилось до вкритих нічним снігом схилів Великого Арарату, кидало на землю свої м’які, теплі промені, і під ними ніби сльозилися гори, на виступах яких ще лежав сніг.
Усе аж сяяло яскравим світлом. Хіба могло в цьому сліпучому світі існувати зло? Хіба міг тут причаїтися звір?..
У дубняку з обережності хлопці відразу ж розпалили вогнище. Потім почали обламувати гілки дубків. З досвіду хлопці вже знали, що гілля дуба, яке росте на сонячних схилах, не гнучке, особливо старе. Тому вони всі гуртом чіплялися за вузлуваті, криві, порослі мохом гілки і, коли гілляка ламалась під їх вагою, раділи, забувши на мить і про голод, і про звіра.
Дубове гілля — погане паливо. Воно майже не дає полум’я, а дим його гіркий і задушливий. Але що зробиш, коли ягідні кущі й низькорослі деревця такі міцні й гнучкі, що їх не зламаєш.
Натомившись, хлопці посідали під дубом відпочити, і Ашот сказав:
— Тепер без списів нам ке обійтись. Коли в ущелині з’явився звір, у нас повинна бути така зброя, щоб ми могли влучити в нього ще здалеку… Ось хороші списи! — Він показав на цілий кущ молодих дубових паростків, що вигиналися навколо трухлявого корча. Як п’ять братів, плечем до плеча стояли ці деревця, готуючись до боротьби з бурею, що часто навідувалась у Барсову ущелину. Але чотири з них стали жертвами гострого ножа Асо. А коли черга дійшла й до п’ятого, Ашот схопив пастуха за руку.
— Хай росте, хай замінить батька… — урочисто сказав він.
Ашот, як і його батько, був схильний одухотворяти природу.
Незабаром дубове гілля мирно диміло у вогнищі, а хлопці, сидячи на порозі печери, готували списи. Закутавши в свій одяг Шушик, вони винесли її надвір і посадили біля скелі. Сонце вже заходило, заливаючи своїм промінням мідно-червону скелю й бліде обличчя дівчини.
— Саркіс, де ти знайшов кремінці? — запитав Ашот.
— Я принесу, якщо вони потрібні…
— Ні, тобі не можна ходити, покажи тільки, де вони.
— Он за тим каменем, що зліва… Ні, ви не знайдете. Дай мені палицю… — дружелюбно посміхаючись, промовив хлопець і важко підвівся з місця.
Однією рукою спираючись на Асо, а другою на свого майбутнього списа, Саркіс зашкутильгав до того пасма скель, яке хлопці назвали Крем’яним рудником.
Для більшої безпеки Асо захопив з собою розжарену головешку…
— А як ти себе почуваєш, Шушик? І досі коле в боці? — поцікавився Ашот.
— Ні, вже не коле. Тільки кволість велика.
Дівчині хотілося сказати, що вона просто голодна, і якби була їжа, то вона швидко видужала б. Але, щоб не збільшувати хвилювання товаришів, вона промовчала. Та хлопці й без того розуміли, що тільки їжа може врятувати Шушик.
Коли Шушик ще день-два побуде голодною, тендітний, виснажений організм її не витримає.
— Чим би нам половити куріпок? — запитав раптом Гагік. — Ти, Ашот, якось казав про кінську волосінь, мовляв, якби вона в тебе була, всіх куріпок переловив би.
— Звісно. З волосіні можна сильце зробити. Але де її взяти?
— А це що?.. — І Гагік ніжно доторкнувся до білявого волосся Шушик, що вибилося з-під сірої хустки й лягло на худенькі груди дівчини.
Ашот розсердився.
— Тобі більше нема про що говорити?
— Нічого, Ашот. Якщо треба — відріжте… — Шушик кволо посміхнулася і, важко дихаючи, почала розплітати одну косу. Як схудли за ці дні тоненькі пальці дівчини, як позападали очі. На неї сумно було дивитись. «Помре», — промайнула в голові Ашота страшна думка, і він підхопився з місця:
— Ну, швидше! Асо йде!.. Буде нам…
Гагік швидко відрізав у Шушик пасмо волосся і, передавши його Ашоту, запитально глянув на товариша. «Скажи, чим ще я можу допомогти тобі? — здавалось, запитував його погляд. — Придумай же що-небудь, бо вона гине».
— Якщо робити в три волосини, то, може, й витримає… Тільки зерна нема ніякого: чим привернути увагу куріпок?.. Асо, — звернувся Ашот до пастуха, який щойно підійшов, — чи не знайдуться в твоїй торбині якісь крихти хліба?
Від згадки про хліб у всіх покотилася слина. От коли б у них був хоч шматочок хліба!..
Асо мовчки висипав з кишень каміння і зайшов до печери.
— Оце зброя!.. Погляньте, які гострі — мов голки! — сказав Ашот, мацаючи краї чорних кремінців.
Чорний абсидіан, або чорний кремінь, у народі його називають чорним кігтем, не треба загострювати, його шаруваті шматки, розбиваючись, дають такі ж скалки, як і пляшка з товстого скла.