Полтава
Шрифт:
— Але ж ви ті листи читали, ви балакали з графинею Кенігсмарк.
— Ви також.
— Так тоді бачите.
Гострий ніс Гермеліна повернувся вліво і, ніби рогачка в воздусі, повис між двома суперниками.
— Як бачу, то оба панове молилися до цеї богині.
— Щось також! — спротивився Піпер.
— Я вже раз просив пана секретаря не перебивати мені! — гарячився Реншільд.
— Pax vobiscum! [8] — мирив їх Норберг. — Продовжайте, ексцеленціє, оповідання про прегарну даму. Не можемо її мати між собою, так най хоч почуємо про неї.
8
Мир вам! (латин.)
Реншільд став перед Норбергом, заложив ліву руку в кишеню, а правою жестикулюючи, говорив:
— Отже, тая прегарна дама, вислана для мирових переговорів, а властиво, щоб миролюбиво настроїти короля…
— Щоб соблазнити його, — втрутив Піпер, але Реншільд пустив це слово мимоходом і кінчив:
— Тая дама не удостоїлася навіть оглядати обличчя нашого божеського монарха. Не помогла й протекція екс-целенції Піпера.
— Aні ваша, — додав Піпер.
— Ані моя, хоч я не такий всесильний, як ви, — король не допустив її до себе.
— І добре зробив, — завважав Піпер. — Бо хтозна-як на тім вийшла би була Швеція.
— Раз тільки, — продовжав Реншільд, — графиня Кенігсмарк стрінула короля у вузькій вулиці, вискочила з карети і підступила до нього.
— А король? — відізвалося нараз кілька голосів.
— Що король?
— Король усміхнувся тим своїм усміхом, котрий нам боком лізе, зняв капелюх, кивнув головою…
— І що? І що?
— Завернув конем і почвалав дальше… Це була одинока аудієнція, якої удостоїлася в нашого короля найкраща жінка XVIII століття.
На хвилину в гетьманській світлиці зробилося тихо. Тільки поліна сухих дровець тріщали в печі, озарюючи червоними блисками вояцькі постаті лицарів Карла XII.
— Нічого поганого я в тім не бачу, — почав Гермелін наново.
— А невже ж я кажу, що король поступив погано? — поправив його Реншільд. — Я тільки пригадав тую пригоду на доказ, як дивно король Карло відноситься до жінок, не дивно, — можна сказати, ненормально!
— Чого-то ви ще не вигадаєте, екецеленціє, — противився Гермелін. — На мою гадку, пригода з графинею Кенігсмарк служить доказом, що його величність король Карло — чоловік незвичайний, прямо одинокий у своїм роді. Вісімнадцятилітнім хлопцем увійшов до воєнного шатра, як затворник до своєї печери і сказав: «Ніс sunt tabemacula mea, hie habitabo in aetemum!» [9] І додержує слова. Жінок не пускає туди, як не пускають їх козаки на Січ. І пощо б пускать? Щоб позбавили його сил, як Самсона, заволоділи ним, як Цезарем, розжалобили до сліз, як Олександра Великого? Серце нашого короля — це нездобута твердиня, і є тільки одна жінка на світі, котра може увійти до неї.
9
Тут моя домівка, тут житиму довіку (латин.)
— Котра? Котра? — спитало кілька голосів нараз.
— На ім'я їй Валькіра… [10] — відповів Гермелін.
— А я знаю ще другу, — додав Реншільд.
— Кажіть!
— Смерть, — сказав, неначе свиснув, Реншільд, і в гетьманській світлиці знову зробилося тихо.
Дивно, як привикли були до того слова лицарі Карла XII, і як все ж таки немило вразило воно їх, вилітаючи з рум'яних уст ексцеленції Реншільда.
— Ексцеленція граф Реншільд, — почав по хвилині задуми Гермелін, — нічо нового нам не сказав.
10
Північна богиня, що веде героя на місце вічного щастя.
— Nihil novi sub soli [11] , — боронився Реншільд.
— Всі ми скорше чи пізніше матимемо честь повівати цю небажану гостю. В тім тільки річ, як ми привітаємо її. Гадаю, що Carolus rex вийде їй назустріч, як ніхто другий у світі. «Ти перша жінка, котрої силі піддаюся», — скаже він. А вона пригорне його до себе і відповість: «Ти перший мужчина, якому я на голову складаю такий лицарський вінець».
— І що ж нам з того? Що з того Швеції і цілій Європі? Найкраща смерть не варта поганого життя!
11
Немає нічого нового на світі (латин.)
— De gustibus non est disputandum [12] .
Огонь на мармуровім коминку блиснув сильніше, і дровця стали тріщати з якоюсь несамовитою силою, ніби притакували словам королівського секретаря, а його ніс ще гірше загострився, як загострюється звичайно в мерця.
Хто глянув у вікна, мимохіть погадав собі, що до кождої шибки прилипала душа котрогось з тих численних товаришів, що полягли в останніх боях, такими дивовижними взорами розмалював був ті шибки незвичайно сильний мороз.
12
Про смаки не сперечаються (латин.)
Нараз ексцеленція Піпер плеснув у долоні, і на порозі появився гетьманський підчаший.
— Чи ви загріли вже те вино, яке його величність князь гетьман Мазепа вселаскавіше зволив призначити на покріплення наших надміру виснажених сил?
Підчаший здвигнув раменами і всміхнувся так, як лиш старі панські слуги вміють сміятися, усміхом, в котрім було і виправдання, і жаль, і просьба о вибачення… Не зрозумів.
Піпер звернувся до одного з офіцерів, який доволі добре вмів по-українськи:
— Прошу йому повторити моє питання!
— Його величність князь-гетьман? — промимрив здивовано підчаший, але зараз-таки поправився й відповів, що вино з корінням вже давно гаряче, тільки він не смів вносити його, щоб не турбувати їх милостей панів.
— Але ж, ради Бога, подавай його скоріш, а то ще, чого доброго, простудиться або й вивітріє, — говорив Реншільд, затираючи руки. А звертаючися до товариства, жартував: — Як нема жінок, так хоч доброго вина нап'ємося, бо тут, нема що й казати, і вариво, і питво гарне. Я вже давно не їв і не пив так добре, як у гостині його величності князя-гетьмана… Чи добре я повторив цей титул, ексцеленціє Піпер?
— Як не мож лучче.
— А відколи ж то Мазепа став князем?
— Віднині.
— Як же це?
— Розкажу вам пізніше, бо ось і служачий з вазою надходить. Чарок теж не забув. І не маленькі собі. Так наливайте ж, панове, ті чарки, щоб не турбувати старого, а ви, domine [13] , йдіть собі восвояси.
Підчаший подався за двері, лицарство кинулося до вина.
— Вип'ємо, — почав Піпер, — за здоровля того, що не любить жінок, а любить тільки славу й нас до такої любові заправити хоче.
13
Добродій, пан (латин.)