Полтава
Шрифт:
— Бо тамто безталанники були, гевали всілякі, а це — козаки, регулярне військо його милості пана гетьмана.
— Правда твоя; так що ж? Прошеним конем не доробишся… Орлик є?
— Є, милосте ваша.
— І ти завтра будеш?
— Куди ж би я пішов від рейментаря [29] мойого?
— Додай ще нас двох, себто мене і Войнаровського, і хіба ж тобі мало?
…І гетьманські уста всміхнулися гірко:
— Якраз досить, щоб про нас люди не забули. Краще з малим гуртом смерть, ніж з великою громадою сором. Андрію, кажи мені подати шубу!
29
Вождь.
Войнаровський
— Підемо!
Почесна шведська варта біля дверей і біля воріт в огороді віддавала їм честь.
— Непотрібно мерзнуть бідні люди, — казав гетьман, минаючи їх скорою ходою. Сап'янці скрипіли на свіжім снігу, місяць визирав з-поза хмар, ясно було й тихо.
— Тишина перед бурею, — промовив гетьман, ніби про себе.
— Гарна ніч, видна — втікать погано. Дурні! Перед своєю долею не втече ніхто.
Вийшли на майдан і побачили купу людей, окружену козаками з мушкетами в руках.
В козлах зложені стояли аркибузи, булдимки, гвинтівки, пістолі купою лежали, так само й шаблі, ятагани, і всілякої форми ножі. Гетьманова кармазинова похідна палатка, зеленою адамашкою підбита, розірвана на кілька частин, лежала на снігу.
Гетьман глянув і похитав головою.
— Теж бранці, — промовив до Войнаровського, а в голосі його почувалося більше жалю, ніж глуму.
— Не з голими руками втікали, — пояснював Чуйкевич.
— Немало всякого добра відібрали ми їм.
— Не хотіли осоромити мене.
— Як то, милосте ваша?
— А так, щоб не сказав цар, що в мене вояк не доробився нічого… Спасибі хоч за це.
Обійшли кругом майдан. Ні один з утікачів не смів глянути гетьманові в очі. Стояли, понуривши голови додолу, ніби їх пригнітало почуття сорому й вини.
Гетьман спинився якраз там, де місяць висріблював майдан, ніби по снігу розсипав безліч жемчугу і блискучих брильянтів. Його стать зарисовувалася ясно й різко.
— Що ж, синки, зібралися в дорогу? — спитав.
Чуйкевич оторопів. Він дожидався гніву і сварки, гострих, як шабля, слів, а тут таке питання.
— Не дивуюся вам, — звучав той самий різкий, але, здавалося, спокійний голос. — Чого доробитеся в мене? Іван Степанович лиш гетьман, а Петро Алексійович цар. Невже ж раб болій [30] свого господина? Так міркували ви, забуваючи, що я поприсяг визволити себе й вас з того рабства.
Втихомирився табір, і кожде гетьманове слово відбивалося далекою луною.
30
Більший.
— Гадаєте, побіжу навздогінці за вами? Силою або слізними проханнями вас задержу? Пощо? Вольному воля. Я вас до волі провадив і тепер насилувати не стану.
Винуватці голови звільна підносили вгору, а в їх очах замість отупіння видно було велике здивування.
Гетьман говорив дальше:
— Жаль тільки, що не взяли ви вдовіль провізії і фуражу з собою, бо цар лишає землю за собою, обсмалену, як гиря. Боюся, чи не доведеться вам терпіти в нього більшого недостатку, ніж у мене, та не знаю, чи чужа земля приголубить вас краще своєї.
Вояки, що стояли зразу, як трупи, переступали з ноги на ногу.
Гетьман казав:
— І не добру пору вибрали ви собі, синки, до втеків. Ніч ясна, на кид татарської стріли пізнаєш чоловіка. Як не свої, так чужі переймуть. Боюся, щоб не лишитися вам своїх буйних голів. Краще підіждали би ви до горобиної ночі, до блискавиць або до завірюхи, щоб безпечніш і менше соромно було втікать. Та ще про Десну ви забули, діти. Чи не пересидіти б вам у комишах або в запічках поруйнованих, аж крига водою візьметься. Тоді б ви і перевезлися хто байдаком, хто човном, або копельчаком, чи як там, а так боюсь, щоб леди не заломилися під вагою вашого лицарського завзяття. Заскоро ви тікаєте, дітки, заскоро. Підождіть, аж бої скінчаться, аж дорешти ваших батьків і сестер помордують, тоді ви й знатимете, куди вам тікать, бо нині хто його зна, де життя, а де смерть.
Нараз голос гетьмана змінився. З лагідного зробився грімким, звучав, як боєва команда:
— Кому в дорогу, тому й час! Йдіть собі геть! Зайців на ведмедя не поведу!
Обернувся, обгорнувся шубою і хотів іти. Але козаки обступили його кругом, незважаючи на вартових, що прикладами хотіли їх зганяти докупи. Почувся кашель, несмілі відривані слова, а то й хлипання соромливе — тихе.
Сміливіші тиснулися до його колін.
— Прости нам, батьку, відійми від нас свій гнів, не проганяй!
— Нікого я не жену від себе, — відповів гетьман, — і нікого воловодом не зв'язую з собою. Кому жахливо триматися мене, хай іде. Не гопака, тропака, козака, не вегері [31] веду вас гуляти, чекають нас бої, опресія [32] велика, ворожа докука з усіх сторін, я не скриваю того перед вами. Сміливих, великодушних, закалених душ мені треба, щоб перетривали те все, не єрепудів [33] , не трусів заячесередних. Ось вам віз і перевіз, дітки!
31
Танець.
32
Тиск.
33
Малий і грубий чоловік.
Хтось гетьмана облапав за коліна і цілував окраєць його шуби. Гетьман глянув і пізнав сотника-сміхуна, що так весело забавляв колись ціле товариство за бенкетним столом в новому дворі у Кочубея в Ковалівці.
— І ти, Мручко, тут! — промовив до нього гетьман. — Давно ми не бачилися з тобою. Як твоє здоровля, чи милує Господь все таким гумором? Встань, хай подивлюся на тебе.
Але сотник ніби кліщами тримався гетьманових колін.
— Ясновельможносте ваша, — хлипав, — краще б ти мене по імені назвав, вишкварком, вибрудком, випоротком зінським, мерзотним, ніж маєш по-людському вітати. Не варт я твого доброго слова. Краще б ти мене глемезнув по моїм гемонськім черепі своєю булавою, щоб мені гулі поза ухами понабігали, ніж мені маєш словом своїм добрячим моє собаче серце краяти на дві половини. Єрепуд я нікчемний, гевал, хлопище безтяменне, що послухав ще нікчемніших від себе і хотів, як Петро Христа, відречися тебе. Не відганяй мене від парсуни своєї і посилай хоч би й на Бельзевува самого — а піду, так мені, Боже, дай завтра глянути в ясні очі твої, що піду!