Полтава
Шрифт:
— Як же мені не поспішати до сотні і до свого сотника? Борисів задумався.
— Правда твоя. Не годиться товариства лишати у такій важкій пригоді, як тепер. О, важкі ж бо часи надходять, чує моє серце. Важкі… А що ж ти з нею зробиш? — спитався нараз старий, показуючи рукою на Одарку.
— Я його не покину довіку, — відповіла Одарка.
— В мирі то так, а на війні?
— Гадаєте, не вмію стріляти, їздити на коні, шаблею водити?
— Можливо. Та це вже твоя річ. Як так любиш його, то, певно, вас Господь зведе-таки докупи і не пожалує щастя. Хоч як я привик до вас і полюбив, мов дітей своїх власних, здержувати не буду. Спішно вам туди, де кулі грають, ідіть. А поздоровіть там свого сотника від мене. Скажіть йому, що старий Борисів ще живий. До походу вже не спосібний, але рідної землі ще й зубами боронити буде, якщо ворог до неї підступить.
— Кому в дорогу, той і чає, — принаглював старий Борисів. — Сніжок паде, сліди прикриває, їхати вам добре.
І розказав їм, як і куди прямувати, бо з оповідань Сидора і Одарки міркував собі, де тепер гетьман з своїм військом і зі шведами може бути.
— Коні вам дам свої і санчата теж, щоб де чорт з москалями не звів та щоб вас не пізнали. Ти, козаче, вбереш міщанську бекешу, а ти, Одарко, надівай футро моєї покійниці, буцімто чоловік з жінкою у монастир на прощу їдуть. Та ще тобі. дівонько, між дукачі хрест почіпити треба, для всякої безпеки. — І він добув зі скрині намисто своєї покійної жінки, яке ховав для будучої невістки, відчинив з мощами старосвітський хрест і почепив Одарці на шию. — Хай він тебе від усякого лиха обороняє.
Поклонилися і подякували за його добре серце.
Сніжок падав і загладжував сліди за молодятами, що їхали назустріч невідомому.
XVIII
Люксембург сидів біля печі і блудними очима вдивлявся в огонь, ніби в нім щось цікавого побачив. Багрово-золотисті відблиски гладили його дрібну стать, немов милосердилися над ним, що він такий нікчемно маленький і дряхлий.
На колінах тримав скрипку. Не грав, тільки пальцями перебирав по струнах.
Струни бриніли ледве почутними звуками. Скиглили тихо, як осінній вітер під вікном, шелесїіли, як сухий очерет, і хлипали, як скривджена дитина.
Карлик підібрав ноги під себе, скулився і виглядав неправдоподібно маленький, немов це не чоловік, а хованець з казки, що серед ночі вискакує з мишачої дірки і за людей, котрим сприяє, важку роботу робить. Неправдоподібно великою виглядала скрипка; здавалося, ніби він не скрипку, а дівчину тримав на колінах і тулився до неї, нарікаючи на кривду, яку заподіяла йому доля, відмовляючи росту і вроди. А дівчина тая не втікала від нього, лиш спочутливе горнулася до вузької, запалої груді карлика, промовляючи: «Бідний, бідний ти мій!..»
На кріслі лежав королівський синій плащ з жовтою шовковою підшивкою, а коло крісла стояли заболочені високі чоботи. Одна халява притулилася до плаща, друга зігнулася й похилилася безсило.
На тапчані, біля дверей вилискувалася в поранньому сонці срібна умивальня, повна мутної води.
Похідне ліжко було ще не застелене, лиш недбало накинене синім покривалом.
Гультман не вспів ще прибрати спальні, бо король нині скорше, ніж звичайно, схопився з ліжка і повіявся кудись до своїх регіментів.
Люксембург, не випускаючи скрипки з своїх обіймів, водив очима по пустій кімнаті.
Не знав чому, але нараз у своїй уяві побачив короля на ліжку, під тим синім покривалом, як лежить неповорушно й мовчаливо. Втомлені, сіруваті повіки прикрили його темно-голубі очі, на устах згірдливо-гірка усмішка, а на високому, білому лобі, — Боже ти мій, що це на цьому високому лобі? Чи платок макового цвіту прилип до нього, чи капля свіжої… «Ні, ні, не треба, не треба!» — скартав себе за таку гадку королівський блазень і — голосніше став торкати струни.
«Та що воно таке? Гадки наші все біля нього, біля Карла. Всюди бачимо його, ніби других людей і немає на світі. Ненавидимо, а дрижимо о нього?» — говорив до себе.
— Що це?
— Геній… — почувся нараз пискливий голосочок.
Люксембург озирнувся.
За ним стояв блазень гетьмана Мазепи, Рачок.
— Ваша милість читаєте мої гадки? — скрикнув Люксембург.
— Це неважко, — відповів гетьманський карлик.
— Чому би то?
— Тому, бо шведи про ніщо друге й не гадають, лиш про свого короля. Вони ним дишуть, як повітрям, впиваються, як вином, кохають його, як дівчину, а бояться, як смерті.
— Бо він великий.
— А ми малі?
— Маленькі.
— Чоловік такий, яким себе чує.
— Біля Карла XII всі ми почуваємо себе малими.
— Це недобре, бо коли б він так, не дай Боже, умер… Люксембург зжахнувся.
— Ваша милосте, ви таки, мабуть, читаєте в моїх гадках, як у розгорнутій книжці. Лишіть, ради Бога, лишіть! Балакаймо про друге.
— Про що ми не балакали б з собою, все на своїх панів зійдемо.
— Бо ми їх слуги.
— Раби!
— Не лиш раби, а блазні, — відповів Люксембург, притискаючи до себе скрипку.
— Всі люди блазнями в Бога, — потішав його товариш.
— У Бога, та не в людей. У невідомого, а не у видимого пана. не в ближнього свойого, тільки більшого ростом і значінням.
— Що ж! Не ми тому винні, мій друже. Припадок, а може, прямо неприличний жарт судьби. Зажартувала собі доля, пускаючи поміж нормальних людей такі сміховиті фігури, як наші, — о! — і він обкрутився на одній нозі, висолопивши язик і перевертаючи очима.
А я хлопець зуховатий, В свого батька вдався, Прийшов в свати до Агати, – В подолок сховався.Якими ти нас сотворив. Боже, такими й маєш. А що люди граються нами, як куклами, це доказ їхньої дурноти, і тільки! Гадають собі, що великі, так, значиться, і мудрі. А між тим розум не в рості, а в голові, — правда?
— Правда. Але мала нам з того, пане-товаришу, потіха, мала! Пограються нами, надокучить, і кинуть. Як зношений патинок.