Полтава
Шрифт:
— Не за добро наше, посполите.
— Їм до нашого добра, як мені до торішнього снігу Власними пожитками турбуються, не нами. Нагарбали землі, хуторів, млинів, ставів, усяких пожитків, золотистими каритами, як польські вельможі, Їздять, фореси, гайдуки, стремінні, гончі, ловчі, чортзна-що… і має тут бути добро на Україні?
— Козаки на посполитих сходять, посполиті, як цигани, з місця на місце перетягаються, роздивляючись, де кращий хрест стоїть.
— Хрест? — спитав Сидір, не знаючи, до чого
— А хрест. Хіба ви не чували? Як який там пан землю під нову слободу відводить, так хрест на ній кладе і на ньому виписує або карбує, які-то він полекші тим поселенцям дає, що до нього перейдуть. Мені теж незабаром привілеї на мойому побілку, себто на моїй «волоці осадженій», кінчаться, і я сина післав, щоб за яким новим, добрим хрестом розглянувся.
— Ціле наше життя — це один хрест.
— І нелегкий.
— Куди! Аж тобі очі з лоба лізуть, як несеш.
— Тому-то мало хто й нести бажає.
— От посидить скільки там літ, навіть домівки людської не поставить і тільки глядить, як би йому на нове місце перебраться.
— На кочевиків збирається народ, на бурлаків.
— А що робить?
— Що робить? — і очі їх стали зиркати зловіщр.
Сидір сидів, як лящ на сковороді. Спішився. У його тільки й гадки було, щоб у Чепліївку, а їм на розмову зібралося. Не слухати — все одно, що обидити «добрих людей». Ще чого доброго й покалатають тебе або гуртом кинуться, як на кодло панське, старшинське, і рознесуть. Треба, бачите, якось так хитромудре невеликим коштом вихопитися з тієї балки.
— Багато ви дечого мені сказали, чого я досі не знав, — почав.
— Бо молодий. Ще не розглянувся по Божому світі.
— І гетьман не одного, може, не знає, хоч старий.
— Не знають пани, що людей болить.
— І знати він не хоче.
— Як на худобу дивиться на нас.
— Гетьте з ним! Краще вже під царя православного. Хоч за віру святу постоїш, в наругу її ксьондзам не віддаси!
— А гетьман запродати нас гадає.
— Єзуїтам.
— Лютрам.
— Панам.
— Хто більше дасть.
— Кому вигідніш буде.
Горілка ще більше злісними їх робила.
— Чому ж ти, сотниченку, не п'єш? Гордуєш чорняками, саранчею ненаїсною?
— Пий! На дні молоді дні!
— І дівка твоя хай пригубиться.
— Це не дівка, — відповів, — а дружина.
— Яке нам діло до того, що вона тобі? Не сунемо носа до чужого проса. Коней, не жінок, відбиваємо.
— Конокради ми, — притакнув той із козаків.
— Горлорізи! — і жбурнув чарку в огонь. — Тю! От на що зійшов чесний козак!
— Ого, ого! — загуло кругом. Бач якої почав! Козацької честі заманулося.
— А заманулося, щоб ти знав. І плюю ж бо я на вас і на погані промисли ваші… Тю!
— А ми на голову твою.
— Тю!
—
Схопився, як ужалений, і до шаблі. Тамті теж. Двох на двох. Останні і дальше біля огню сиділи, мов поснули. Сидір кинувся у боротьбу:
— Стійте-бо! Стійте! Крові християнської проливати не смій!
— І ти за ним? Ворон воронові не виколе ока. Усі ви кровопийці!
Шах, шах, шах… Одарка відскочила і — до коня.
Насилу повелось Сидорові то шаблею, то словом розділити борців. Але покалічилися до крові і зробилися ворогами до смерті.
— Пощо ви спиняєте чоловіка? Не хоче з вами бути, хай іде, — вговорював Сидір.
— Та хай собі до чорта йде! — відповіли. — Хіба ми кращого не знайдемо, ніж він?
На тім і стало. Трьох їздців скочило в кульбаки і, навіть не попрощавшись з тамтими, з Сидором та з Одаркою, вихопилися з балки. В напрямі Чепліївки пробиралися, пильно вважаючи, щоб не наскочити на яку сторожу. Провадив один, тутешній-таки, що добре знав дорогу. Плавнів трималися, на чисте пиле та на левади не вискакуючи.
— Але як же нам на шведських конях у таборі являтися? — спитав котрийсь.
— Вони так Щвецію бачили, як ти. Шведські коні вже давно в шведській aрмії подохли. Шведи по дорозі нових коней беруть у Саксонії, Польщі і в нас. Отсі ще навіть і не тавровані. Їх хіба по кульбаках та по збруї пізнаєш.
— Кульбаки перед Чепліївкою поскидаємо.
— Не до шведів підемо, а до наших.
— Наші ось на гетьманських оболонях стоять.
— Бачиш, яка луна!
Над широчезними лугами піднімалося руде зарево, ніби десь далеко горіла велетенська пожежа, ніби цілі села палилися.
То союзна шведсько-українська армія, перебравшися через Десну, відпочивала між стартами сіна, що, мов високі будинки, з білого снігу виростали. Гетьман не пожалував сіна. Знаючи, що й так його москалі забрали б, дозволив не тільки для коней, скільки завгодно брати і вози навантажувати, але й палити ним, бо дерева було дуже-то обмаль.
Сіно лиш зверху було мокре, а тим дальше вглиб, тим сухіше, свіжіше і більше пахуче.
І ось по широких лугах ніби жертвенні костри розгорілися, біля котрих грілися шведи й козаки.
Робили скрутлі з пахучого сіна і кидали їх у жар. Літнім теплом і пахощами весняними повіяло понад Десною. Ніби широкі гетьманові луги вітали свого пана з переходом на цей бік.
До того зарева поспішав Сидір з Одаркою і зі своїми трьома новими товаришами.
XXVII
Чим ближче шведсько-козацька армія підходила під Батурин, тим важче Войнаровському ставало на душі.