Полтава
Шрифт:
Метелиця ущухла, сніг на шибках рожевів, ніби це не сніг, а платки вишневого цвіту до шибок поприліплювалися.
— А про Батурин ти не чувала, Ганно? — спитав по хвилині він.
А вона відповіла:
— З Батурином, мабуть, погано, Андрію.
— Не на гаразд покинули ми його.
— Ой ні. Проїздом чула я, як там сильно гармати грали, город горів. Така горяч била, як з пекла.
— Чорти облягають Батурин, а як добудуть, то пекло з нього зроблять.
— Там мати з Мотрею, а ми тут, а батько… — І очі прикрила рукою.
— Батько благую часть ізбрав, — гадав потішити її. А вона кинулася йому на шию і — розридалася. — Чого ж бо ти? Цить, дядька розбудиш! Сталося. Мабуть, так Бог хотів. І не відстанеться. Сама ти перед хвилиною казала, щоб понехати чорні думки, цить!
— Благай дядька, принаглюйте короля Карла. Як же так, оставили гатьманську президію і не поспішаються!
— Поспішаємо, Ганно, але ж ти не забувай, що це не полк, а велика армія, з табором, з лазаретами, з гарматою. І над королем ми не маємо сили, над ним ніхто сили не має.
— Так чого тоді в'язалися, чого переходили Десну? Треба було наладити з царем.
— Не нам знати, що треба. Це щолиш для наших нащадків ясним стане. Гей, коли б то цей розум наперед мати, що опісля.
— А мають же його великі люди.
— Буває, але рідко. Errare humanum est [86] .
— Страшно! — і притулилася до нього, як перестрашена дитина. — Страшно мені. Ввижається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують.
86
Людина помиляється (латин.)
Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі.
— Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть… Коли я доїздила до Десни, за мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене: «Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана, значиться потрібніші». Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю. Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, — їх не було!..
— Погибли або москалі в полон забрали.
— Їх життя на мою совість паде. Страшної
— Тепер совісті нема, — тепер війна, а війна безсовісна.
— Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.
— Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися?
— Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.
— А вони?
— Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.
— Москалі, значиться, добре бережуть Десни.
— Собаці перескочити важко.
— А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.
— Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.
— Боюсь, щоб вождем не було безголов'я.
В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.
— Ти мусиш переспатися, Ганно.
— Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав! Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин.
В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії, якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі. Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, — була весела, врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її
Бог сотворив.
І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею.
А вона, дівчинкою бувши, казала йому «пан Андрій». Пан Андрій вусатий, пан Андрій кирпатий, «я пана Андрія не люблю».
Але Войнаровський знав, що воно так не є.
Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали.
Озирнувся — Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, «бо в хаті скучно, як у чернечій келії».
Не раз хотів побалакати з нею «на розум» — годі було. І як тут тобі з дитиною балакати «на розум»?
Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла, ніби квітка?
І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ.
«Пан Андрій» ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською.
Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо «пан Андрій» не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав, що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема ніякої потреби роз'ятрювати Ті наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було не до того.
Аж нині вона з'явилася неждано, нагло, як привид… Ганна!.. Жевжик, підхопень, поранкова зірниця…