Посланець
Шрифт:
«Господи, борони від біди!» — Варвара Іванівна підхопилася, хутко накинула на голову велику хустину і вийшла на подвір'я.
— Забери пса, хазяйко! — зарепетував німець ламаною російською мовою. — Геть його, інакше пристрелю!
— Боронь боже, пане офіцер! — запричитала Варвара Іванівна. — Це не мій псяюра. Не вбивайте його, ласкавий пане… То пес німкені… Вона у мене квартирує… Пес — фольксдойче, пане… Фрейлейн з гестапо… Ви мене ферштеєте? Пані дуже закохана у свого німецького пса!
— О, приємно чути — у домі німкеня! — зрадів офіцер. — Це мене ще більше влаштовує. Гут! Мені
Варвара Іванівна потримала пса, а потім пішла в дім слідом за офіцером, що вже безцеремонно і діловито нишпорив по всіх закутках з пістолетом напоготові. Він зазирнув до кожної кімнати, лише тоді вклав пістолет назад до кобури. Обличчя його нараз вияснилося і полагіднішало.
— Ну що ж, — мовив він з дружньою лукавинкою, — добрий вечір у вашій хаті, шановна Варваро Іванівно!
Старенька від несподіванки розгублено присіла на стілець, стягнула, мовби захищаючись, на грудях пухнасті кінці хустини. «Хто він? — майнула тривога. — Звідки знає мене?» Вона ніколи не бачила його раніше, у цьому не було жодних сумнівів. А офіцер акуратно завісив вікно, клацнув срібною запальничкою. Засвітився гніт гасової лампи на столі.
— Погано почуваєте себе? — запитав стурбовано.
— Нічого, минеться, — бурмотіла, збираючись з думками. — Злякалася за пса… Перепало б мені від німкені, страх і подумати… А ви справді шукаєте квартиру, пане офіцер?
— Ні, Варваро Іванівно, — відповів він і додав з притиском: — Я шукаю шкатулку…
— Яку шкатулку? — ще більше занепокоїлась Варвара Іванівна, а в пам'яті вмить виринув той день, коли востаннє бачила Василя Іриніна. Саме того дня вперше зайшла мова про шкатулку — за тиждень, як увійшли до міста окупанти.
Підполковник Василь Тарасович Іринін виглядав уже далеко не на того гомінкого, бурхливої вдачі Васька, що, сповнений рішучості і свого розуміння революційного обов'язку, за одну ніч знищив з друзями двох небезпечних зрадників, які вміло було втесалися до лав підпільників і завдали їм відчутних, болючих ударів. Тоді йому, за його ж висловом, «славно влетіло за партизанщину з анархічним ухилом», але ж він, пишаючись по-хлоп'ячому власним геройством, тоді до пуття так і не відчув своєї провини. Тепер був геть сивий. Ген куди й подівся в’юнкий, чорний чуб! Але його м'яке, як і замолоду, волосся гарно лягало шовковим зі сталевим відблиском шоломом, навіть дещо скульптурно підкреслюючи якусь античну твердість у рисах його непересічного обличчя, змужнілого, мов карбованого з бронзи, проте з геть поораним глибокими зморшками широким опуклим лобом. Василь назавжди, ще з північнокавказького підпілля й рухливих фронтів, подекуди — без тилу та флангів, громадянської війни, пов'язав свою бурлацьку долю з контррозвідкою, з боротьбою з зачаєними ворогами, спекулянтами, непманамн-валютниками, шкурниками, контрабандистами та іншою наволоччю, згодом — із промисловими шкідниками, диверсантами, націоналістичним охвістям та професійними шпигунами. Може, тому так і не знайшов часу на кохання
— Вибачай мені, Варю, що завітав до тебе не на чай з твоїми чудовими маковими жоржинами, — мовив втомлено і провів долонею по обличчю, ніби знімаючи оту сіру втому. — Ще не забула нашу спритну «п'ятірку»?
— Не треба, Василю…
— Як не треба, то й не треба… Я до тебе з проханням, Варю.
— Ти ж мене знаєш, Василю…
— Знаю, тому й прохаю. Проте наша справа суто добровільна.
— Розумію… Але що ж я можу?
— Мабуть, багато, а наперед усього не завбачиш… Наприклад, можеш залишитися під німцями, тримати конспіративну квартиру, забезпечувати зв'язок з партизанами. — Він звів очі на однаково молодих Степана й Валерія, хвильку помовчав, а тоді мовив згнічено, як вибачався: — Фотографії доведеться зняти…
Він залишив їй тоді чепурну шкатулку, а ключ забрав. Наказав укарбувати до пам'яті набагато вагоміший ключ — пароль.
Мовив:
— Ховай шкатулку добре — німці грабують. А без шкатулки… Так, не дуже розумно, але й переграти вже часу нема! Шкода, не я планував…
Ось ця шкатулка, по яку досі ніхто не приходив, зараз Варвару Іванівну до краю нуртувала.
— Ви якою шкатулкою цікавитеся? — промовила вороже. «Свій чи провокатор, гестапівська нишпорка?» — питання життя та смерті, і не лише її, прожитого…
— Вашою сімейною, батьківською спадщиною, — усміхнувся прибулий.
Варвара Іванівна, попри свою недовіру, наважилася.
— Шкатулка є, та нема ключа від неї, — відповіла паролем.
— Була б шкатулка, відмичка знайдеться, — відповів він другою частиною пароля і вийняв з кишені мундира невеличкий ключик, оздоблений позолотою, точнісіньке такий, який сховав собі Василь Тарасович.
Та це ще було не все. Хоч Варвару Іванівну охопила радість, зовні вона ще більше спохмурніла.
— Беріть, грабуйте останнє, ваша влада… Бога на вас немає! — пішла на кухню й вийняла шкатулку.
Твердо пам'ятала умову: її мусить відкрити лише той, хто принесе ключ. У цьому й полягав головний секрет: своя людина мала знати, як саме відкрити шкатулку.
Незнайомець взяв її до рук, спокійно виважив, ніби замірявся жбурнути, поглянув лукаво на Варвару Іванівну, а тоді вправно встромив ключа, зробив поворот. Замочок клацнув, і кришка пружно відскочила. Але офіцер не клав шкатулку на стіл. Він намацав під замочком непримітний важельок, обережно пересунув його вбік і зробив ще два оберти ключем. Залунала весільна осетинська мелодія, хвацька й весела. Чути її Варварі Іванівні, пойнятій багаторічним сумом і жахами фашистської окупації, було навіть дико.
— От і маємо в нашій роботі музичний антракт, — співчутливо пожартував офіцер, певно, помітивши її тамовану тугу.
— Так, музичний…
Варвара Іванівна щодня нетерпляче чекала цієї зустрічі, та коли вона сталася, то чомусь розгубилася від хвилювання.
— Добрий вечір, товаришу, — сказала тихо, вперше за дні окупації вимовляючи це звикле, але, виявляється, таке чудове і багатосяжне слово «товариш», з яким можна звернутися нині тільки до радянської людини, до незрадливого сина і захисника Вітчизни, до товариша по зброї.