Посланець
Шрифт:
— Ну, Анзоре, як можна без запрошення?
— А отак! З «фронтовим привітом» і «другим фронтом» у речовому мішку. На вогник з сімейним чаюванням. Речовий мішок — новенький і чистенький — у мене в машині. Про що ж іще думати, дорогий?
— Незручно до самітної жінки без запрошення…
— А ти візьми Сорокіна. Вдвох — зручно!
— Хіба й справді…
— Тоді — підйом! — весело загорлав Тамбуліді. — Адресу я знаю — довезу миттю. Радість зустрічі забезпечена. Це я гарантую особисто!
За півгодини вони доїхали
— Вдома! — задоволено мовив Анзор. — Он бачите, на другому поверсі, ліворуч від парадного шпаринка світиться. Це її вікно. Одразу ж потурбуйтеся про світломаскування, щоб не завдавати клопоту патрулю. А то патруль вас як потурбує! Доведеться бідоласі Анзору визволяти вас з комендатури… Ну, ось! Іване Петровичу, беріть «другий фронт»! А вам, Костянтине Васильовичу, як підопічному Тамари Сергіївни, букет квітів, — Тамбуліді пірнув у надра «емки» і витяг розкішний букет ніжнопелюсткових троянд.
— Квіти бачу, — сказав зворушений увагою Калина, — а де ж ваша, Анзоре, особиста гарантія?
— Ха! Анзор Тамбуліді про все наперед подумав і про все подбав! Ось вона, — він витяг з кишені маленького конвертика і застромив поміж квітами. — Ну, сміливо, товариші, в ногу! Ех, коли б мені час, — він зиркнув на годинник, — а часу катма! Ну, бувайте… Врахуйте, рівно за дві години знову буду з машиною. А то за вас, гульвіс, генерал з Анзора стружку зніматиме, а я не сталевий…
Дверний дзвінок був негучний, мелодійний. Калина виставив перед себе букет, через що й не помітив, хто відчинив двері квартири. Почав було врочисто:
— Тамаро Сергіївно…
— Мамо, це до тебе! — дзвінкоголосо пролунало звідкілясь з-під ніг.
Калина відхилив квіти і побачив дівчинку, років п'яти, великооку, тугеньку, зі смішними кісками того ж буйно-золотого кольору, що й у мами. Кіски були пов'язані ніжноблакитними стрічками, що дуже їй пасували.
— І до тебе теж, — пригорнув до себе миле дівча Калина. — Як тебе звати?
— Тамара…
— А по батькові?
— Сергіївна…
— Отакої!
— Всі дивуються, як і ви… Але ж мого тата звали Сергієм, як і маминого тата. Навіщо ж дивуватися?
— А й справді… А де ж тато?
— Він був прикордонником, — ухилилася від прямої відповіді мала, але з її обличчя, що враз ніби затьмарилося, капітан безпомилково прочитав лиху й сумну вістину. Батько був прикордонником, людиною, в яку першу поціляють ворожі кулі, вартовим Вітчизни, який і мертвим залишається на своєму посту. Скільки їх полягло, мужніх вартових, першого ж дня війни? Люди дізнаються про це хіба що опісля Перемоги…
— О, наш втікач із госпіталю власною персоною! — Тамара Сергіївна ніби змінилася, бо одягнута була не в білий, звичний халат, а у форму військового лікаря, і ця форма лише
— Але завважте, Тамаро Сергіївно, — з удаваним переляком попередив Калина, — я про всяк випадок прибув з особистою охороною. Дозвольте відрекомендувати — старший сержант Іван Петрович Сорокін.
— Здравія бажаю, товаришу військлікар! — гаркнув Сорокін за уставом.
— Вас що, Іване Петровичу, бентежать мої «шпали»? — привітно посміхнулася господарка, в петлицях якої справді рубіновими вогниками виблискували шпали. — Але ж ви зараз не на вулиці, а в жіночому товаристві.
— Гублюся, бо не знаю, як звертатися до однойменного жіноцтва, — бадьоро виправдовувався Сорокін. — Спокутую провину тільки за вашим наказом, товаришу військлікар!
— Мій чоловік називав нас Тамарою-один і Тамарою-два.
— Мудро! — ухвалив Іван.
— Та чого ж ми стоїмо на порозі? Проходьте…
— А квіти? — похопився Калина.
— Дуже зворушена, — мовила Тамара Сергіївна і витягла конвертик. — Можна?
— Писано ж для вас…
— «Пам'ятаю! Анзор», — прочитала вона і весело засміялася: — Якщо не помиляюся, це квіти вашого хвацького майора?
— Так точно! Його…
— А де ж він сам?
— Усе у турботах і клопотах.
— Шкода, — ледь помітно зітхнула вона.
— Але ж ми тут! — втрутився Сорокін. — Та ще з речовим мішком товариша майора.
— Усе того ж?
— Так точно! Того ж…
— Вперше зустрічаю чоловіка, щоб був відсутній і щоб водночас його було так багато. Просто-таки невидимець за роботою!
— Він з таких…
Цей безневинний, жартівливий гомін викликав у капітана Калини надто специфічну асоціацію. Наказ «відпочивати» виявився марним — мозок не вимикався. Думки його нараз повернули на інше, і перед змученим від безсонних ночей зором одразу і ясно спливли рядки з секретного, ще передвоєнного року розпорядження гітлерівської контррозвідки, з яким його ознайомили: «Для виконання одержаних від 1-го оперативного відділу військово-польового штабу вказівок про те, щоб для використання нафтових районів забезпечити розклад, робочому штабові «Румунія» доручається створити організацію «Тамара», на яку покладаються такі завдання:
1. Підготувати силами грузинів організацію повстання на території Грузії.
2. Керівництво організацією покласти на обер-лейтенанта Крамера (відділ 2 контррозвідки). Заступником призначається фельдфебель доктор Хауфе (контррозвідка II).
3. Організація поділяється на дві оперативні групи: а) «Тамара-айн» — вона складається з 16 грузинів, вишколених для саботажу (С) і об'єднаних в осередки (К).
Нею керує унтер-офіцер Герман… б) «Тамара-цвай» являє собою оперативну групу, що складається з 80 грузинів, об'єднаних в осередки. Керівником цієї групи призначається обер-лейтенант доктор Крамер…»