Посланець
Шрифт:
— А ви й справді чудово володієте німецькою мовою.
— Це моя рідна мова, пане штурмбанфюрер. Кров і земля батьківщини певно і гучно промовляють по всій земній кулі.
— Чудово сказано, фрейлейн! Однак перейдемо до справ. Запитайте цю брудну свиню, що так нахабно і незугарно з вами повелася…
І фрейлейн Крістіна Бергер суворо запитала, старанно наслідуючи мовні звороти і металеві інтонації штурмбанфюрера:
— Ти, свиното! Цієї ночі вбито офіцера і двох вояків вермахту. Чи схоплені бандити? Де вони? Чому байдикує поліція?
Дауров тільки розгублено лупав
— Чого мовчиш, нікчемо! Може, сам, покидьку, сприяєш бандитам?
— Гут, — задоволено мугикнув гауптман Функель. — Класичний переклад!
— Ну, відповідай панам німецьким офіцерам! — напосідала на отетерілого бургомістра невблаганна Крістіна.
Ліхан Дауров неслухняною, задерев'янілою рукою витяг з кишені хустину і витер мокре чоло та зрошену рясним потом лисину. Потому несміливо і затинаючись щонаслові пробелькотів:
— Заходів вжито… Бандити схоплені… Потім втекли…
— Втекли?! Самому закортіло гойдатися на шибениці, падлюко?
— Дозвольте, я покличу мого заступника, — став благати вкрай нажаханий бургомістр. — Той у курсі… Детально…
Він стрімголов шугонув з кабінету і вже за хвилину повернувся з людиною середньою на зріст, середніх років, нічим не примітним обличчям і невиразно-сірими очима.
— Боже мій! — вигукнув штурмбанфюрер. — Це не бургомістрат, а якась дивовижна кунсткамера унтерменшів!
— Ось він, — тим часом засапано доповідав бургомістр. — Мій заступник… Пан Михальський зветься… Все знає!
— Фохусапші, панове! — пан Михальський приклав до грудей правицю і догідливо схилив голову.
— Що цей йолоп верзе? — роздратовано спитав есесівець.
— То дуже специфічне місцеве вітання, — пояснила фрейлейн Бергер, — точного перекладу не існує.
— І як же його все-таки розуміти?
— Можна як «щасливого прибуття», можна і як «ласкаво просимо до нас». Проте відомо точно, що словом «фохусапші» зустрічають лише найщиріших кунаків, друзів… Мабуть, цим вітанням пан Михальський бажав підкреслити, що він — ваш найвідданіший друг.
— Зрозуміло. Тільки не друг — слуга. Тільки слуга, і більше нічого! Хай краще доповість, де бандити, які вбили офіцера і двох солдатів.
Вислухавши переклад, пан Михальський споважнів.
— Бачите, панове, — статечно відповів він, — це не було вбивство у власному розумінні цього слова.
— Тобто як? — похмуро скинувся штурмбанфюрер.
Пан Михальський навіть оком не кліпнув.
— Це вияв кровної помсти, — спокійно пояснив він, — є такий місцевий звичай з дідів-прадідів, особливо коли йдеться про жінку та уражену родинну честь… А двоє солдатів за наказом пана офіцера (бефель іст бефель! [18] ) подалися з ним до двох сестер-красунь Дауханових. Одну з них намагалися зґвалтувати тут же — на очах у старого Дауханова. Той став на захист, і його прикололи багнетом. Сестер зґвалтували, а вони наклали на себе руки — повісилися… Коли ж повернулися додому їхні чоловіки — Тамірбулат і Димітр, то й помстилися за місцевим звичаєм: за три життя — три життя. Скористалися кинджалами. Бачите, панове, оті кинджали всі тутешні мають споконвіку…
18
Наказ є наказ! (Нім.).
Докладний звіт пана Михальського викликав ніким не очікувану реакцію штурмбанфюрера. Есесівець, дивлячись на Ліхана Даурова, звернувся до Крістіни:
— Фрейлейн Бергер, у вас є чоловік, брат або наречений?
— Ні, поки що самітна, — відповіла вона.
— Шкода, а то він мав би підставу за місцевим звичаєм зарізати нашого пана бургомістра. А втім — до діла. Мені доповіли, що убивць затримано на місці злочину. Запитайте пана Михальського, де вони?
— Атож, де вони?
— Уночі провадив допит сам начальник поліції Курбанов, спочатку взяв до «обробки» Тамірбулата.
— Як звуть?
— Тамірбулат Дзбоєв.
— Твій кинджал?
— Це булат мого роду.
— Ти вбив?
— Я помстився. Хіба можуть ходити по землі отакі шакали?
— Ти мені не крути, Дзбоєв! Відповідай: чому раптом з'явився у місті? Де ховався досі? І у кого? Ти пішов до червоних — я знаю. Як ти опинився тут? Хто тебе послав?
— Людська гідність!
— Відповідай. Даю на роздуми три хвилини, — Курбанов витяг пістолет. — Обирай сам, що краще, життя або смерть!
Хвилини минули у напруженому мовчанні. Тамірбулат не зронив ані слова. Стояв перед зрадником гордо випростаний, хоч і з пов'язаними за спиною руками. Пропікав Курбанова презирством і ненавистю. Той не витримав спопеляючого погляду і щосили вдарив Тамірбулата рукояттю пістолета межи очі. Дзбоев без звуку впав на підлогу. Допит Димітра тривав ще менше.
— Чому вбив? — запитав Курбанов.
— Тобі не зрозуміти. Адже ти, зраднику, покладеш під вонючого фашиста навіть рідну матір!
І другий заюшений горець впав на підлогу, невідмивану в щілинах від зчорнілої крові.
Тієї ж ночі розлютований Курбанов нахвалявся панові Михальському:
— Вранці обох розстріляю власноручно, виведу за скелі…
— А німці як? — запитав заступник бургомістра.
— Що німці? Адже ці двійко образили мене! Я образ нікому не дарую…
Проте захопив з собою ще двох поліцаїв. Коли зайшли за скелі, на них нечутно напали горці. Дідівський булат тут кожен має споконвіку… Упоралися без пострілу, тому поліцаї й тривогу зчинили запізно. Знайшли трьох забитих. Зброї при них не було… Та краще про це мовчати!
Пан Михальський оповідав про перебіг події зі своєю звичною докладністю, гортаючи на столі записи допитів.
— А. партизанам хто доповів? — обірвав його штурмбанфюрер.
— Не можу знати, пане. Можливо, просто тутешні слідкували. Адже в уяві місцевих мешканців кровна помста — святе діло.
— Он як — місцевих! Тутешні тубільці ще не відають, що таке новий порядок. Гауптмане Функель, арештувати сто заложників! Масовий розстріл відіб'є бажання піднімати злочинну руку на німецького солдата.