Постріл
Шрифт:
Вона урвала пісню:
— Ти чого прийшов?
— У гості.
— Погуляти зі мною хочеш? Гроші в тебе є?
— Грошей у мене немає.
— А на кіно в тебе вистачить?
— На кіно, мабуть, вистачить.
— Теж мені кавалер знайшовся!
— Чим не кавалер?
— Лягавий — ось хто ти!
— Ну вже й лягавий!
— Лягавий! — повторила Білка, не міняючи пози — сиділа спиною до Миші, підперши рукою підборіддя.
— Я не хочу, щоб тебе посадили у в'язницю.
— Мені і у в'язниці добре — там годують.
— У колонії теж годують, а ти втекла. А з в'язниці не втечеш:
— А за що у в'язницю, що я накоїла?
— Сама знаєш.
— Знаю, а не скажу.
— А я тобі скажу: буфет у кіно обікрала.
Білка нічого не відповіла.
— Ти думала, ніхто не знає. А я знаю.
— Ну й знай!
— Посадять у в'язницю, й тобі буде погано, й твоя бабця з голоду помре. Скільки тобі років?
— Ніскільки.
— Чотирнадцять років записано, — сказала стара.
— Записано… — всміхнулася Білка. — Де це?
— У будинкоуправлінні, а як же інакше?
— Хочеш, на фабрику влаштую? — запропонував Миша.
— Чого, чого? — насмішкувато перепитала Білка.
— На фабрику влаштую, на роботу. Здобудеш спеціальність, матимеш зарплату, одягнешся. Хіба погано?
— Усе ж краще, ніж із злодіями плентатися, — докинула стара. — Ти послухай, що людина говорить.
Білка мовчала.
— Хустку б купила, ботинки, — вела далі стара. — Взимку босоніж не побіжиш. Цукру б попоїла.
Білка знову затягла тонким голоском:
Была весна, цвела сирень, и пели пташечки, Братишка с Балтики сумел кой-что залить. Ему понравилась красивая Наташенька, Такой кусочек не хотел он пропустить…— Я поговорю на фабриці, — сказав Миша.
— Сам працюй, якщо тобі треба! — відповіла Білка.
17
Років два тому Миша був у Люди на дні народження. Людина мама трималася з гостями як товариш, співала смішні куплети, пародії, затівала шаради, потім вона й Микола Львович грали з ними в слова: з одного слова складали інші, нові слова — не менше ніж з чотирьох літер. Потім Ольга Дмитрівна пішла на кухню, насмажила там млинців, дуже смачних, гості ум'яли всю цю гору вмить. Потім Ольга Дмитрівна й Микола Львович пішли в кіно. Ольга Дмитрівна сказала, що вони йдуть, аби не заважати, й запрошувала гостей навідувати їх, сказала, що це її особисте прохання — вона любить грати в слова, а Люда з нею не грає, задається, бо завжди її обігрує. Вона щедро сміялася, і гості сміялися, і Микола Львович. У Миколи Львовича було тоді зовсім інше обличчя, Миша навіть не впізнав його, коли зустрів на фабриці. Два роки тому, на дні народження, це було легке, добре, навіть молоде і навіть красиве обличчя, хоча з цим поняттям — краса — Миша дуже плутався, взагалі вважав цю проблему перебільшеною, тим паче, що єдина думка тут неможлива: навіть щодо Аполлона і особливо Венери ще можна неабияк сперечатися. В школі, наприклад, усі вважали Люду Зиміну дуже гарненькою, найгарнішою. Миша чудувався. Її мати, на яку, до речі, Люда була дуже схожа, справді була вродлива, передусім тому, що була весела. Люда ніколи не була весела. Навпаки, вона була якась
Таким же трохи гордовитим і неприступним тримався на фабриці і Микола Львович.
Як Люда в школі, так і Микола Львович на фабриці був самотній, старомодний у своєму добре відпрасованому костюмі, чужий у новому світі, буржуазний спец, якого терплять через те, що немає своїх спеців. На зборах його часто лаяли. Всіх лаяли — на фабриці багато недоладностей, — але Зиміна лаяли стримано, не як свого, а як чужого. Він виходив на трибуну і відповідав надто стримано, докладно.
Миші важко було звертатися до нього — чимось чужа людина. І все-таки треба звернутися. Треба влаштувати на фабрику Білку та Шниру, інакше пропадуть…
… Зимін підвів голову й глянув на Мишу, котрий зайшов до кабінету.
— Миколо Львовичу! — Миша наблизився до стола. — Чи не можна прийняти на фабрику одну дівчинку й одного хлопчика? Їй чотирнадцять років, а хлопчикові, певно, п'ятнадцять.
— Сідайте!
Миша сів на стілець біля стола.
— У школі вони не вчаться, нехай хоч працюють.
— Я не займаюсь наймом і увільненням, — відповів Зимін, — це вирішує директор. Зверніться до нього… Наскільки мені відомо, бронь підлітків заповнено.
— Бездоглядні діти…
— Атож, розумію, — проказав Микола Львович, збираючи. папірці в папки і розкладаючи їх по шухлядах стола, — але бронь є бронь, вийти за її межі ми не можемо. І потім — хлопчик? На фабриці працюють жінки, і бронь підлітків — дівчатка.
— Ну, хоча б дівчинку, — наполягав Миша. — Вона сирота, втекла з колонії.
— А з фабрики не втече?
Запитання поставлено неуважно, для годиться, аби підтримати розмову, аби щось сказати. Микола Львович був заклопотаний своїми паперами, склав їх нарешті в стіл, замкнув шухляди й підвівся, натякаючи, що розмову закінчено.
— Пропаде дівчисько, шкода, — мовив Миша. — Поряд Смоленський ринок, Проточний провулок, злодії, шахраї…
Микола Львович зняв з вішалки плащ, взяв у руки кепку.
— Вам слід поговорити з директором, хоч боюсь, він нічого не зможе зробити до нового набору. Набиратимуть, повторюю, у вересні. Я підтримаю ваше прохання. Ви гадаєте, що це їй допоможе?
Він одчинив двері кабінету, запрошуючи Мишу вийти, і вийшов услід за ним.
Отже, він погодився допомогти і, виходить, допоміг. Але, чорт забирай, у якій формі?! І який сенс від його обіцянки?! «Я підтримаю ваше прохання, але директор все одно нічого не зможе зробити до нового набору». Іронічне: «А з фабрики не втече?» — і одразу ж байдуже-ввічливе: «Ви гадаєте, що це допоможе?» Дивна постановка питання! Атож, Миша сподівається, що допоможе; аби не сподівався — не прийшов би, не просив би! А ви, отже, ні не сподіваєтесь; тоді навіщо обіцяєте допомогти? Вам байдуже. Саме так, найімовірніше байдуже…
З несподіваною жорстокістю, яка іноді проймала його і про яку він потім шкодував, Миша проказав:
— Ця дівчинка в поганій компанії. Між іншим, у цій поганій компанії ваш Андрій.
Вони стояли у коридорі. Поряд гуркотів снувальний цех, виднілися станки, нескінченні нитки тяглися з великих котушок на малі, робітниці пильно стежили за ними; коли нитка обривалася, робітниця зупиняла станок, швидко зв'язувала нитку маленьким, майже непомітним вузликом.
— Андрій?! — він кивнув у бік цеху, показуючи, що гамір заважає розмовляти.