Постріл
Шрифт:
— Не говорила я, — затялася Білка. — Він підійшов, я відійшла.
— Я ще розберусь, — сказав Вітька. — Шаринець-ширмач до наших грошей підкрадається. Хто йому про Крим розпатякав?
Білка притулила руки до грудей:
— Ось, Христом-богом…
— Ще раз побачу з Шаринцем, ніякий Христос не допоможе! — пригрозив Вітька. — Гаразд! У неділю поїдемо на Дорогомилівський цвинтар ловити синичок.
— Я не можу, — сказав Фургон, — у суботу мої вибираються на дачу, загадали в неділю вдома сидіти.
— Обійдемося без тебе, — зневажливо відповів
Вітька не знав, що в суботу ввечері Шнира й Паштет збираються з Мишею Поляковим піти в цирк. Шнира й Паштет не сказали йому про це: знали — Вітька заборонить. А піти в цирк їм страх як хотілося.
23
Небачений повітряний атракціон під куполом цирку без стінки Три-Буш-три!
Елен та її партнери вправно піднялися вірьовочною драбиною. Погасло світло. Прожектори осяяли в повітрі стрункі постаті, що перелітали від однієї трапеції до другої. Барабан вибивав дрібний дріб.
Вони спускалися по канатах, розкланювалися, зникали за лаштунками, поверталися, викликані оплесками, знову зникали й знову поверталися, затримані жестом інспектора манежа. Всі дивилися на Елен, осяяну прожекторами красуню в трико з блискітками. До її ніг упав букет квітів. Миша оглянувся: букет кинув Валентин Валентинович. І він сюди приплентався!
В антракті Миша, Шнира й Паштет пройшли за лаштунки. На них чекала Елен. Вона була в сірому вовняному костюмі, туфлях на високому каблуці і в береті.
— Ти йдеш? — запитав Миша.
— Атож, я вже виступила.
— Я проведу тебе.
— Навіщо, ще ж одне відділення. — Вона кивнула на хлопчаків, котрі роздивлялися звірів у клітках. — Хто це?
— Хлопці з нашого двора. В них чудові акробатичні здібності. Може, ви їх подивитеся?
— Безпритульні, бездоглядні, невлаштовані, — засміялася Елен, — ти все ще клопочешся цим?
— Доводиться.
— А далі?
— Збираюсь у Плехановський.
— Кого він готує?
— Економістів.
— Будеш усе економити, рахувати, жадувати, — знову засміялася Елен. — Не нудно?
— Ти плутаєш: економіст — це не економка. Й нудьгувати я не буду, нудьгувати можна за людиною.
Миша скраснів. Освідчення, навіть таке віддалене, здавалося йому нав'язуванням себе.
— Це правильно, — погодилась Елен, — я дуже скучила за тобою, Генкою, Славкою.
— Ми тебе рідко бачимо, — мовив Миша, зрадівши з того, що вона не помітила чи вдала, що не помітила його освідчення.
— Я циркова, гастролюю, — неуважно проказала Елен, оглядаючись, певно на когось чекаючи — Як тобі подобається наш номер?
— Сподобався. Але я віддаю перевагу два-Буш-два.
— Чому? — В її голосі забриніла грайливість, трохи поблажлива: для неї Миша був ще хлопчик, він відчував це.
— Мені це дещо нагадує, - відказав
— Я не знала, що ти так прихильний до спогадів дитинства.
— До деяких дуже, — мовив він твердо.
— Доводиться поновлювати номер, інакше він набридне публіці, — сказала Елен. — Ти міг би дивитися весь час одне й те ж?
— Міг би.
— Якщо на арені будуть твої знайомі, — засміялася Елен. — Та не в усіх глядачів знайомі актори. Тепер у нас новий номер і він потребував нового партнера, Серьожу. Він приєднався до нас, а не ми до нього, й тому він теж став Бушем.
— Самозванець! — засміявся Миша.
Підійшли Ігор і Серьожа — стрункий молодий чоловік з мужнім обличчям.
— Знайомтеся: Миша, Серьожа.
У Серьожиному рукостисканні Миша відчув цілковиту до себе байдужість. У супроводі уніформіста з'явився Валентин Валентинович.
— До вас, — сказав уніформіст, звертаючись до Елен.
— Я захоплений вашою чудовою роботою, — мовив Валентин Валентинович.
— Спасибі, — відповіла Елен, — і за квіти спасибі.
— Оплески й квіти — єдине, чим глядач може висловити свою вдячність, — вів далі Валентин Валентинович. — Кого я тільки не бачив… Німців, італійців… Але ніякого порівняння! Подвійне сальто на такій висоті — дивовижно!
Ігор, ігноруючи Навроцького, спитав Мишу:
— Чого ж ти не привів Генку, Славку?
— Вони не можуть сьогодні, наступного разу прийдуть.
— Давненько я їх бачив.
Пролунав настійливий дзвінок, за ним другий.
— Ідіть, сказала Елен, — а то ваші місця займуть.
24
У той час, коли Миша й Валентин Валентинович були в цирку, Зиміни збирались на дачу.
Ольга Дмитрівна зробила великий розгардіяш Микола Львович мав підозру, що вона весь тиждень шукала портфель: у домі все було зсунуто й пересунуто. Зараз вона намагалася впоратися з пакетами й пакетиками: в неї завжди було їх дуже багато. Люда, кидаючи з цього приводу іронічні зауваження, збирала пакетики у великі пакети та клунки. Її іронія здавалася Миколі Львовичу недоречною, але він мовчав. Люді явно не хотілося їхати. Чому? Невже цей пройдисвіт у лакованих штиблетах відіграє в її житті більшу роль, ніж вона намагається показати? Весь цей тиждень вона про нього анітелень, у домі він теж не з'являвся. І про портфель ані слова. Вони їй, щоправда, нічого не сказали. Але невже вона й справді нічого не знає?
— Як хочете, — сказала Ольга Дмитрівна, — а я візьму ще старе пальто. Я його вже не ношу, а бабусі в ньому буде зручно виходити в сад. Як подумаю, що вона там сама… Ми зовсім не уявляємо її життя.
Микола Львович перебирав папери. Папку, одержану сьогодні від Красавцева, він залишив на столі, на видному місці, скоса глянув на Андрія.
— З дому не виходь, почитай і лягай спати в Людиній кімнаті. Двері нікому не відчиняй, скажи — нема вдома.
— Гаразд, — буркнув Андрій.