Постріл
Шрифт:
За виразом його обличчя нічого не можна було зрозуміти. І все ж іншого виходу немає, треба перевірити Андрія. Якщо не Андрій, у чому він певен, тоді він застукає злочинців. План безпомилковий: якщо взяли ті документи, мають прийти й за цими.
Про свій план він не сказав дружині, не хотів її хвилювати. Й без того він сказав їй багато зайвого, створив у домі атмосферу недовір'я, підозрює Андрія, підозрює Люду. Як усе це жахливо: він сам руйнує найдорожче в своєму житті — родину. Хоч якими б були Людині стосунки з Навроцьким, вона не здатна придурюватися
Коли поїзд підходив до Лосиноостровської, Микола Львович раптом сказав дружині:
— Зовсім забув! Директор просив терміново підготувати доповідну записку. Треба повертатися додому. Їдьте без мене.
— Але ж, Колю… — тільки й змогла відповісти приголомшена Ольга Дмитрівна.
— Будь ласка, благаю тебе!
Люда здивовано дивилася на них, не розуміючи, що відбувається.
Поїзд гальмував, наближаючись до платформи.
Микола Львович дістав цигарки, приготував сірники, встав і рушив до виходу.
У тамбурі він закурив. Коли поїзд зупинився, вийшов на платформу, змішавшись з натовпом пасажирів, підняв комір плаща, перейшов на іншу платформу й через хвилину-дві сів у поїзд, що йшов на Москву. Розклад він вивчив точно.
У Москві, на Арбаті, він зійшов з трамвая на одну зупинку раніше своєї; повільно пішов протилежним боком вулиці, все ще з піднятим коміром; зайшов у ворота свого будинку, коли звідти посунула юрба з кінотеатру «Арбатський Арс», — Микола Львович свій приїзд розрахував так, щоб потрапити до кінця сеансу. Змішавшись з юрбою, він пересік двір, кинув погляд на вікна своєї квартири — вони були темні. Із задвірка він увійшов у під'їзд чорного ходу, зійшов сходами й відчинив двері.
Не вмикаючи світла, пройшов через кухню до їдальні. В тьмяному світлі, що сіялося з вікон сусіднього корпусу, побачив папку на столі, на тому ж місці.
Микола Львович прочинив двері до Людиної кімнати. Андрій спав.
Отже, Андрій ні при чому.
У потемках Микола Львович зняв пальто, повісив на вішалку, глянув на годинник: ще тільки пів на десяту. Ну що ж! Зачекаємо!
25
З цирку вони доїхали до Арбатської площі на «Аннушці» (так називали москвичі трамвай «А») і по Арбату пішли пішки.
Шнира й Паштет побігли вперед. Миша й Валентин Валентинович повільно простували вулицею.
Від зустрічі з Елен Миша чекав іншого. Чого саме — не знав. Ішов з надією. Якою — теж не міг сказати.
Дівчинка, до якої ще рік тому він був поблажливий, тепер була поблажлива до нього — думка, образлива для юнака, котрий вважає себе мужчиною.
Заглиблення в особисте Миша завжди розцінював як обкрадання суспільного. Тепер цій формулі було завдано удару: думка про Елен не полишала його.
— Цирк — прекрасне видовисько, — говорив між тим
— Чому моєму? — спохмурнів Миша.
— Мені здалося, що у вас до неї особливе ставлення…
Миша зупинився, визивно спитав:
— Як ви смієте так говорити? Яке, власне, вам діло?
Вони стояли один проти одного.
Гаразд, стерпимо, візьмемо себе в руки, він покарає Мишу, коли викраде Елен, отоді цей ідейний хлопчик поскаче. Усьому свій час.
— Перепрошую, Мишо, я поводився як хам, визнаю. Але злого умислу не було, повірте. Я ставлюсь до вас якнайкраще, якнайдоброзичливіше. А за панібратство ще раз перепрошую.
Вони рушили далі. Миша похмуро мовчав.
— Ви гніваєтесь, — мовив Валентин Валентинович, — ви маєте рацію. У вашому віці це трепетно, серйозно, а ми, старики, — скоти й циніки. Мені соромно за себе, повірте… Хочете поїхати зі мною на перегони? — раптом запитав він.
— Мене це не приваблює.
— Шкода. Коні — моя пристрасть. У цьому я дещо тямлю. Гравець! Атож, граю в тоталізатор. Це ганебно, я знаю, за азартну гру в тоталізатор виключають з партії, але я безпартійний, більше того, я обиватель. Уявіть собі! Обиватель також ганебно, але в кожного своя доля. Ви комсомолець, ідейний хлопець, а я рядовий радслужбовець, одержую невеликий оклад, мізерні проценти…
— Усі люди живуть на зарплату.
Валентин Валентинович глянув скоса на Мишу. Хлопчик повчає. Що ж, продовжимо комедію.
— Розумієте, Мишо, люблю добре пожити. В мене примітивні потреби. Добре жити — теж примітивна потреба, чи не так?
Миша знизав плечима. Його викликають на розмову, а він не хоче розмови — цей чоловік для нього чужий, що він йому доводитиме?!
Не дочекавшись відповіді, Навроцький вів далі:
— Авжеж, люблю добре пожити. Ви спитаєте як? Відповідаю: конячки виручають. Я не просто гравець, я щасливий гравець.
Його сміх гучно пролунав у тиші нічної вулиці.
— Так, Мишо, я щасливий гравець, ось хто я такий. Я знаю, я вам не подобаюсь, і ось бачите: роблю все, щоб сподобатися ще менше. Дурна вдача! Замість того щоб здобути ваші симпатії, я, навпаки, поглиблюю ваші антипатії. До речі, — раптом запитав він, — чого я вам не подобаюсь?
Його базікання дратувало Мишу, він відчував приховане знущання й сухо відказав:
— Яка різниця? Мені, наприклад, байдуже, подобаюсь я вам чи ні.
— Ви не зважаєте на думку інших людей?
— Зважати на думку інших людей зовсім не означає всім подобатися.
— І все ж я вам не подобаюсь, признайтеся! — наполягав Навроцький.
— Атож, не подобаєтесь.
— За що саме, цікаво знати?
— Ви одержали вагон мануфактури. Пам'ятаєте, я допомагав штовхати цей вагон?