Постріл
Шрифт:
— Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. — Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. — Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!
— А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?
— Ти теж не комсомолець.
— І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.
— Приймають і не робітників. Твій батько — лікар, вступай до медичного.
— Длубатися в чужому сопливому носі?
— Що ж тебе приваблює? —
— Кіно.
— Є здібності?
— В кіно потрібен зовнішній вигляд.
Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.
— Зовнішність у тебе є.
— Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.
— Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.
— Вів почне знімати нову картину через рік, — знічено проказав Юра. — Що я робитиму після школи? На фабрику?
— До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?
— Проходимо виробничу практику — два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!
— Даремно нехтуєш цим, — сказав Валентин Валентинович, — інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.
— Мені потрібна незалежність.
— Професія актора тобі її дасть?
— До певної міри.
— Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…
Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.
— Але де їх узяти?
Валентин Валентинович загасив цигарку в попільничці, пройшовся по кімнаті, чистій, порожнюватій, з фотографіями коней на стінах.
— Треба починати з невеликого. Хто я такий? Уповноважений товариства «Друг дітей». Раніше я розповсюджував лотерейні білети, листівки, значки, підіймався сходами, стукав у двері, несвідомі громадяни зачиняли їх перед моїм носом. І все-таки мені вдавалося декого переконати. Зваж, яку гуманну роль я виконував: допомагав нещасним, голодним крихіткам і пробуджував у людей жалість. Тепер заготовляю мануфактуру для наших підприємств, прибуток від них іде знову ж таки на допомогу безпритульним дітям. Раз на місяць одержую свої проценти. Рокфеллер має більше, але я ситий, одягнений, взутий. — Він випростав ногу й показав лакований черевик «джиммі». — Роблю свої гроші й думаю, як би зробити їх більше.
— На лотерейних білетах? На відвантаженні мануфактури?
— Друже мій! Гроші роблять на всьому. Неп! Цигарки «Іра» — не все, що зосталося від старого світу. Воруши звивиною, як пишуть у журналі «Смехач». Життя з ходу дає шанс — не проґав його. Приживися на фабриці. Вийде з режисером — підеш у Дугласи Фербенкси. Не вийде — заробиш виробничий стаж і вступиш до вузу. До речі, яка в тебе тема?
— Облік на складі, — гидливо відказав Юра.
— Чудова тема! — вигукнув Валентин Валентинович. — На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…
— Мати? Що це таке? — запитав Юра.
— Мата — мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, — пояснив Валентин Валентинович. — Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!
— Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, — посміхнувся Юра.
— Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.
— Ви його мало знаєте, — спохмурнів Юра.
4
Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.
Підійшов Валентин Валентинович.
— Що ви робите, Мишо? — Після вчорашньої пригоди він поводився з ним, як з добрим приятелем.
Миша показав на блокнот.
— Занотовую, куди відправлять товар.
— Це має відношення до вашої дипломної роботи?
— Авжеж. «Транспортування готової продукції».
— Прекрасно! Можете занотувати моє відправлення. — Валентин Валентинович показав на порожній вагон у тупику. — Станція призначення — Батум, одержувач — швейна фабрика товариства «Друг дітей».
— Занотую, коли повантажать, черга дійде не скоро.
— Аж надто довго все це триває, — підхопив Валентин Валентинович, — і я вам скажу чому: затримують возовики. Анахронізм. За кордоном переважає автомобіль.
Біля воріт складу стояли ломові коні з волохатими ногами. Візники складали паки на полиці, вкривали брезентом, ушнуровували мотузками, затягували ломиками.
У складі було тісно, але робітники вправно маневрували возиками, скидаючи паки, куди їм показував комірник Панфілов. За маленьким столиком Юра виписував накладні.
Увійшов Красавцев, завідуючий збутом, товстун з брезклим лицем, щось сказав Панфілову і вийшов.
— Представник диткомісії, громадянин Навроцький! — вигукнув Панфілов, з'явившись на воротах складу.
Валентин Валентинович оглянувся.
— Мене кличуть… Іду!
Він подався в склад і одразу ж повернувся, весело повідомив Миші:
— Зараз буду вантажитися!
Показав вантажникам порожній вагон у тупику:
— Нумо, хлопці, давайте посунемо, по чвертці на брата!
Сказав щось машиністові та зчіплювачеві й рушив до порожнього вагону, на ходу кинувши Миші:
— Допоможемо, Мишо!
Миші сподобалася його весела хвацькість, і він допоміг вантажникам підштовхнути вагон до состава.