Постріл

Рыбаков Анатолий Наумович

— Говорила… Вже пізно. В цирку починають з трьох-чотирьох років.

— Не всі зростають у цирковій родині.

— Наша робота складніша, ніж ти собі її уявляєш.

— Чого ж… Уявляю…

— Тобі хочеться прилаштувати їх до діла, адже так? — вела далі Елен. — Але в цирку потрібні певні здібності, навіть обдарованість або тренування з раннього дитинства.

— Усе зрозумів! — сказав Миша. — І більше не наполягаю.

Вони сиділи на пустих трибунах і спостерігали тренування артистів.

— Незабаром ми їдемо на гастролі, — мовила Елен.

— Куди?

— У Мурманськ..

— Краще б на південь.

— Ні, там тепер

гарно, весна… Я люблю весну. Інколи мені хочеться поїхати туди, де весна починається ще в лютому, куди-небудь у Туркестан або Закавказзя. А потім разом з весною рухатися на північ, переїжджати з міста в місто… Ми, циркові, віковічні мандрівники.

— Ти хочеш сказати, що й тебе я можу бачити раз на три роки?

— Я не це мала на увазі, — ухильно, як здалося Миші, відказала Елен. — Але моє життя — це їздити, працювати і всміхатися.

— Справді, чого ти весь час усміхаєшся? В театрі актори теж розкланюються, але не всміхаються.

— Безглуздо було б всміхатися Гамлету або королю Ліру, — заперечила Елен, — а ми звеселяємо глядача. Навіть якщо я мало не розбилась, я повинна всміхатися: все гаразд, прекрасно, весело і вдало. Отож ми всміхаємося… Слухай-но, отой дядечко, котрий кинув мені тоді букет квітів, а потім з'явився за лаштунки з компліментами… Ти з ним знайомий?

— Так, а що?

— Артист погорілого театру! Перекажи йому щоб він більше не посилав мені квітів.

— Охоче, — погодився Миша, хоча зовсім не уявляв собі, як він це скаже Навроцькому.

— Ти залишишся на виставу? — запитала Елен і підвелася. — Сьогодні будуть Бім-Бом, Віталій Лазаренко, залишишся?.. Гаразд, посидь, а я збігаю за контрамарками.

42

На той час, коли Миша зі Шнирою та Паштетом додивлялися в цирку виставу, Смоленський ринок поринув у темряву.

Темно було і в прилеглих завулках, тут рано лягали спати, рано вставали — ринок починався вдосвіта. Тільки мерхло світилися позавішувані вікна «Гротеску», і, коли відчинялися двері, долинав звідти приглушений гомін, стукіт пивних кухлів, жіночий сміх, уривки пісень.

Свиридов наказав своїм людям підходити по одному з усіх боків, так, щоб о десятій опинитися біля «Гротеску», троє — біля головного входу, троє — біля заднього, у дворі.

Рівно о десятій Свиридов відчинив двері і з двома співробітниками зайшов у «Гротеск».

Вигляд людей у шкірянках, що зупинилися біля дверей, не залишав сумнівів у тому, хто вони такі. Все змовкло. Урвалася пісня в кутку, закляк офіціант з кухлями в руках, гравці прикрили карти — хто долонями, хто ліктями, замовкли парубки й наквацьовані дівиці.

Тишу розпанахав істеричний жіночий зойк:

— Облава!

Зойк обірвався, всі мовчали.

— Нікому не вставати! — наказав Свиридов. — Офіціант!

— Слухаю! — відповів офіціант, усе ще тримаючи в обох руках чотири кухлі з пивом.

— Іди вниз, скажи Василеві Івановичу, Сіренькому і всім, хто там є, щоб виходили.

— Слухаю. Буде виконано.

Офіціант поставив кухлі на прилавок, витер руки фартухом і зник за завісу.

У задньому приміщенні «Гротеску» в напівпідвалі за столом сиділи четверо, на столі лежали карти й гроші.

— Василю

Івановичу, — сказав офіціант, — вам звеліли вийти.

Василь Іванович, опасистий, дужий чолов'яга років п'ятдесяти, з красивою сивиною на скронях, з прямим, важкуватим поглядом, не випускаючи карт з рук, спитав:

— Скільки їх?

— Троє.

— Скажи, зараз вийдемо. Іди!

Офіціант позадкував і вийшов.

Василь Іванович поклав карти на стіл, простягнув руку, відчинив задні двері. Смуга світла впала на вузькі круті сходи.

Згори пролунав голос:

— Виходити по одному. Хто вийде зі зброєю, буде застрелений на місці.

Василь Іванович зачинив двері.

— От сволота, не дали банк додержати, яка карта йшла!

43

— Складна справа, — сказав Миші Свиридов. — Головний — це Василь Іванович, аристократ…

— У якому розумінні?

— Не граф, не князь, а маравіхер, кишеньковий злодій вищого класу, витягає гаманці в солідних людей. Сіренький, той, що виходив із Шаринцем з «Гротеску», — помічник Василя Івановича. Щодо Шаринця, то він і зовсім був дрібний злодюжка, котрий витягав з кишені все, що завгодно, аж до носовичків. Отож: торік, — вів далі Свиридов, — Василь Іванович, як злісний рецидивіст і соціально небезпечний елемент, дістав п'ять років. Але втік. Сумнівно, щоб після втечі він наважився на таке безглузде вбивство, яким уявляється вбивство Зиміна. Після втечі вони, як правило, відсиджуються в закутку. І не міг він змінити свою злодійську професію на іншу, до того ж іще небезпечнішу: він не молодий. Загалом, проти нього жодних доказів. Наш єдиний доказ — Шаринець. Ми маємо довести, що вбив Шаринця Сіренький, вони разом вийшли з «Гротеску». Ось розклад дачних поїздів по Брянці. Якщо припустити, що вони виїхали поїздом за п'ятнадцять на шосту, а повернувся Сіренький поїздом за чверть о восьмій, то він мав бути відсутній у «Гротеску» мінімум години три-чотири, десь між п'ятою й дев'ятою. Твої хлопчики стверджують, що він вийшов разом із Шаринцем і сів з ним на трамвай. А ось Василь Іванович та ще чоловік з двадцять постійних відвідувачів «Гротеску» стверджуватимуть, що Сіренький нікуди не виходив. Тим паче, що вони із Шаринцем виходили через чорний хід. Отак-то, мій голубе. І все ж треба починати.

Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним — безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.

Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:

— Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?

Сіренький знизав плечима:

— А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?

— Ви про це не знаєте?

— Не чув про це.

— Ви були з ним знайомі?

— Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».

Він так і сказав: «Гротексу».

— Ви були з ним знайомі?

— Ну як? Як з усіма.

— А де ви були шостого червня ввечері?

Сіренький подумав, непевно сказав:

— У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».