Потойбiчне
Шрифт:
– Ви були в Єгипті? – повторив своє запитання Клавдій.
Мецінґер відповів не зразу. Хвилинку помовчавши, він поглянув на Клавдія.
– Я мав ваші роки… так, так, тридцять років тому я мав ваші роки. Тридцять років тому, – повторив професор, і лагідна усмішка вдекорувала його обличчя. – Так, так, тридцять років тому, а мені здається, що це було недавно. Тридцять років я чекаю, чи можете собі уявити?!
– Якщо б я знав, на що ви чекаєте, може б і міг би собі уявити.
– О, це довга історія. Так, так, довга історія, – і знову наступила мовчанка.
Клавдієві здалося, що Мецінґер не думає нічого оповідати і по якійсь хвилині він, від нетерплячки, почав насвистувати якусь танцювальну
Раптом професор заговорив знову.
– Це довга історія.
Клавдій не хотів наполягати і байдужим тоном продовжував легенько насвистувати свою пісеньку. Врешті професор почав розповідь.
– Ще досі чую запах розпеченого піску і такий нестерпний запах болотистого берега Нілу.
Висловивши це, він вдоволено всміхнувся, начебто цей нестерпний запах Нілу був йому приємним. Він почав вистукувати пальцем по камені, і, похиливши голову, глядів на свої ноги, що час від часу вибивали такт якоїсь уявної мелодії.
У Клавдія швидко зростала цікавість, як піна у склянці з пивом, і він уже не витримав.
– Кажіть уже цю довгу історію, я радо послухаю.
– Хіба ви повірите? Досі ніхто не повірив. Чому б ви мали повірити?
– Повірю, – запевняв його Клавдій, бо цікавість ставала уже нестерпною.
Професор глянув на Клавдія, наче б хотів провірити його думки, а по хвилині, ласкаво всміхнувшись, продовжував свою розповідь.
– Може, й повірите, може, й повірите, – він знову повернув зір до Сарлес, потім на Клавдія, глибоко вдихнув повітря, сперся плечима на камінь і врочисто почав.
– Наша археольоґічна група з п'яти осіб, не враховуючи робітників-тубільців, була на розкопках в Ель Амарна. Ель Амарна – це місце розкопок, яке належить до вісімнадцятої династії; припадає вона на 1500-1350 роки до Христа, на часи, коли втіленням єдиного бога ставало сонце. Вірування в звірині божества занепадали і сонце стало опромінювати людські уми.
– Ми жили в будинку, що його побудували англійці для науковців-археологів, де навіть не було елєктричних вітрячків для охолоджування повітря. Мені було призначено кімнату з виходом на невеличку терасу, що служила усім кімнатам за балькон. Харчування було погане, тож треба було надолужувати овочами, яких справді було доволі.
Ранком, о шостій годині, коли сонце не припікало, ми виходили до праці на розкопки, що були віддалені не цілий кілометр від нашого нічлігу. Дорога йшла двісті метрів від нашого будинку прямо, а далі заломлювалася на дев'яносто ступенів наліво. Ми, звичайно, йшли навпростець і скорочували собі дорогу на яких сто метрів. Погані були ночі: розпечений за день камінь будинку так нагрівав кімнату, що важко було заснути, тож я виносив свій матрац на балькон, де було набагато холодніше, але, на жаль, із Нілу доходив болотний запах і до ранку подушка натягала, мов губка води, того нестерпного, болотного запаху. Це відчувалося тільки вранці, бо ж за день гаряче сонце топило той запах, він зникав кудись, і до сну подушка вже пахла чистим полотном. Праця мене не вичерпувала так, як иньших, – я був між ними наймолодший, мені було тоді тридцять років – у вашому віці, усе мені було цікаве, це ж перша моя експедиція, ще й до того в таку незвичайну країну з кількатисячолітньою культурою.
Не диво, що мені, молодому археологові, ввижалися в уяві постаті з-перед трьох тисяч років. Я старався відтворити у своєму мозку їхній побут, їхнє щоденне життя, з їхніми радощами і турботами. І так я засинав. У сні мені ввижалася візія вісімнадцятої династії. Я бачив Тутмозіса, королеву Гачепсут, Ехнатона, Тутенхамуна, а поміж ними – завжди! – постать красуні-принцеси. Вона мені привітно всміхалася своїми повними, вишневими устами. Цей сон повторювався кожної ночі, щораз частіше кудись дівалися постаті Тутмозіса, Гачепсут й иньших, а вона завжди залишалася зі мною. Я відчував дотик її рук, дотик її гладких рамен, складок її прозорого одягу, инколи навіть її дихання. Молодий чоловіче, – звернувся професор Мецінґер до Клавдія, – це були чудові ночі, яких не забувається. Думки про неї вовтузилися ввесь час на праці до самого вечора і я нетерпляче чекав сну і зустрічі з нею.
– Хто вона була? – спитав Клавдій. – Коли ви пізнавали уві сні Гачепсут, Тутмозіса і Ехнатона, тож мусіли знати і її ім'я!
– Тоді я ще не знав. Я бачив її обличчя тільки уві сні, вона не згадувала мені свого імени, тільки кликала до себе й усміхалася, гладила долонями мої щоки. Але будьте терпеливі! Я ж вам казав, що це довга історія.
– Уже не буду перебивати, – заявив слухняно Клавдій, зацікавлений оповіданням професора. – Продовжуйте, я пильно слухатиму.
Мецінгер, з вибачливою усмішкою, поклепав приязно Клавдієву руку, радий, що матиме уважливого слухача.
– Отож, – продовжував професор, – сни скорочувалися, а її постать щоразу з'являлася на дуже короткий час і, запрошуючи, простягала руку зі словами: «прийди!» Ніколи вже мені не довелося торкнути її – вона завжди віддалювалася, тільки повторяла: «прийди!»
Ночі ставали все більше й більше дошкульними, сон вривався й губився у якійсь мряці, несамовитий неспокій огортав мене і вводив у безсоння. Однієї ночі сон мене не брався. Я вирішив пройтися. Хоч ніч була місячна, але я не розлучався з ліхтаркою – магічним інструментом, що відлякував неввічливих звірів і таких же людей. Я збирався пройтися біля будинку кілька разів, туди й назад, але чомусь кроки спрямували мене в сторону розкопок. Тут кожне місце було мені відоме, як у будинку, тож я прогулювався поміж старезними колонами, як прогулюються люди по парку. Проходжування між колонами здавалося мені прогулянкою по кімнаті між кріслами. Я вийшов на північний край колонадного комплексу. Не знаю, як довго я стояв і вдивлявся то в зорі, то в пісок, що під ногами. І, о диво! Перед моїми ногами почав творитися в піску вир і за мить я відчув, що він зникає з-під моїх ніг. Усе відбувалося так швидко, що я не встиг відскочити, як мої ноги почали загрузати в пісок і щоразу загрузали все глибше. Несподівано я зрозумів, що пісок розступається, і я зсуваюся в якусь глибоку прогалину. «Ось, тут, Курте, і буде тобі кінець», – подумав я, але за мить відчув, що стою на твердій кам'яній підлозі. Я глянув угору й побачив блискітливу зірку. Це був знак, що пісок мене не присипав. Я сягнув до кишені за ліхтаркою і засвітив. Перед моїми очима були стіни, витесані з каменю, а далі – не то колони, не то пільони, що перегороджували кімнати, одну від одної.
«Доведеться підождати ранку, поки прийдуть колеги, бо ж видобутися із цього підземелля самому неможливо», – подумав я. Дожидаючи дня, я сів на купі піску.
Професор на хвилинку замовк, ніби удруге переживав своє перебування у підземеллі.
– Я бачив її усміхнену, ласкаву. Вона лежала біля мене, а її повні уста ніжно закреслювали спіралі на моїх устах. Хіба ж ви не знаєте, який чар має такий поцілунок з людиною, до якої горите цілим своїм єством? Я гладив її уста кінчиками своїх пальців, а вона прошепотіла мені:
– Моє ім'я Ізітає, я сестра королеви Нефретети. Ти полюбив мене, правда? Бо ти мій.
– Так, я твій, – сказав я теж пошепки, її ласкавий дотик вводив мене в якийсь надзвичайний стан.
– Ти залишишся зі мною, правда? – промовила Ізітає й доторкнулася своїми устами моїх уст. – Кожну ніч я дам тобі щастя, якого не дасть ніяка иньша жінка, – і вона знову доторкнулася моїх уст.
Вгорі блиснуло яскраве світло і кудись поділася постать Ізітає.